Тимко пом'явся:
— Трохи знаю.
— Ото-то й біда, що ти знаєш трохи. Треба, щоб ти більше знав, що це таке. Бери косу і марш на луг!
— Він її там залишив! — сказала Ніна. Її малі оченята сердито зиркали на брата. Було видно, що Ніні соромно перед дядьком Захаром за Тимка. Вона по бачила, що брат підманув її, але підманути дядька Захара йому не вдалося. Вже на порозі дядько Захар сказав:
— А може, тобі довідочку дати для бригадира?
Тимко полегшено зітхнув і весь наче розцвів:
— Ну да, дайте.
— То я напишу тобі таку довідочку: «Дана Тимкові Свинарчукові тире Ледарусові Магнусові в тому, що його 14 серпня цього року справді вкусила оса за нижню третину лівої гомілки».
— То то була оса? — аж сплеснула руками Ніна. В її очах авторитет старшого брата облітав, як пух з кульбаби.
— А ти думала кобра? — задоволено підпустив шпильку Котя, бо тепер вони з Ніною були квити.
… Коли дядько Захар, Женька і Котя вийшли за ворота, Женька сказав:
— Оце так симулянт!
— Тимко ледацюга, це правда, але люди дуже часто помиляються і хай краще помиляються саме так. Мене чимало разів кликали до вжаленого гадюкою, а я заставав вжаленого осою.
— То він і не бачив ніякої гадюки? — запитав Котя.
— Звичайно, не бачив. Але у ледарів дуже добре розвинена фантазія, ледарі бувають здатні навіть на винаходи…
Женька зиркнув на дядька Захара, але побачивши, що дядько Захар має на увазі не його, заспокоївся.
— Ну чим не винахід — зробити з оси гадюку? Не менш почесно, ніж із мухи слона.
— А що таке маг… маг?.. — почав Женька зводити розмову на інше, подалі від винаходів.
Дядько Захар його спершу навіть не зрозумів, а коли зрозумів, розсміявся:
— Ледарус магнус — цебто великий ледар. Зрозуміло?
Розділ чотирнадцятий, де Женька добуває гадючу отруту
Вперше, відколи вони гостювали у дядька Захара, Женька заглянув до свого щоденника:
«Не треба забувати, що всі наші сучасні овочеві рослини були свого часу дикими і що в диких рослинах ми повинні бачити безліч нових овочів майбутнього».
Це слова Лютера Бербанка. Дядько Захар каже, що то видатний селекціонер і називає його американським Мічуріним. Бербанк правильно писав. Адже й картопля колись була дика. І помідори. І чай. І кофейне дерево. Воно ж росло собі й росло, повз нього проходили сотні, тисячі людей і не звертали уваги. Деревце собі й деревце. Може, навіть якийсь дурень обламував його гілки, щоб зробити собі кийка? А от прийшов розумний чоловік і зробив винахід: кофейне дерево росте не для дров, а для того, щоб люди пили запашну каву. От і ми якусь березу чи якогось граба рубаємо на дрова, а може, в їхніх соках, чи в їхньому корінні, чи в їхньому листі є якась невідома речовина? І, може, ця речовина допоможе подолати земне тяжіння! От здорово! Намазав підошви своїх черевиків цією речовиною, підстрибнув і висиш в повітрі! А які вантажі можна переносити з місця на місце! В портах і кранів не потрібно буде. Намазав контейнера чи навіть вагона речовиною і підняв одним пальцем. А ніхто ж цього поки не знає. Поки що…
Або такий сорт винограду чи яблук вивести, щоб вони дозрівали кожних двадцять чотири години! От здорово! Тільки встигай обривати і складати! Або навіть можна винайти (слово «винайти» було поспіхом перекреслено і зверху написано слово «вивести») такий сорт, що сам із себе сік вичавлює. Тільки встигає банки на конвейєрі подавати. Або помідори. Їх треба ще збирати, везти кудись машинами на якісь бази, вони там лежать, потім їх перевантажують, везуть на фабрики і тільки там вичавлюють з них томатний сік. А коли винайти («винайти» знову закреслено і надписано «вивести») такий сорт, як я думаю, щоб самовичавлювався, то можна було б до плантації, де ростуть помідори, провести спеціальні томатопроводи (труби можна керамічні, над. цим варто подумати). І можна ці томатопроводи протягти з села у місто і підвести просто до автоматів. Будь ласка, вкинув копійку, чи там скільки, і пий свіжий вітамінізований томатний сік, а тим часом на кущику виростають все нові й нові помідори. А з них вичавлюються все нові й нові порції соку. Або огірки. З ними теж чимала заморока: це ж їх збирай, вези, шукай бочки, засолюй на зиму. А що, коли розсіл подавати на поля по спеціальних розсолопроводах і так спеціально підводити до кожного огірка, щоб кожен огірок вже виростав квашеним? І з капустою теж так самісінько можна. Я ще з дядьком Захаром пораджусь, деякі книги у нього попрошу. А дядькові Захарові я віддячу: дещо йому подарую. Є тут у мене одна ідейка…»