На цьому записи у Женьчиному щоденнику перериваються, бо Котя і дядько Захар вже кликали з собою до лісу. Тітка Оксана відмовляла їх:
— Куди ви підете? Спочивайте краще вдома. Я зараз гарбузового насіння насмажу, сідайте лузайте. Отой старий непосида сам дому не тримається і вам відпочити не дає. Дивіться, хмари збираються, дощ буде!
— Дощу не буде, тітко Оксано, — з серйозним виглядом заперечив Женька. — Я вранці виходив, роса була на траві, і сонце вчора сідало як слід, чистеньке було.
Тітка Оксана засміялася:
— О-о, як я бачу, дядькова наука в ліс не йде, а в голову.
Поки вона сміялася, Женька встиг поцупити з столу блюдце і заховати його під сорочку. Навіщо воно йому було потрібне, дізнаємося трохи пізніше.
У лісі якось так сталося, що Женька потихеньку-потихеньку відстав од дядька Захара і Коті. Вони спершу не помітили, як він відстав, а тоді заговорилися і взагалі забули про Женьку.
Вони йшли собі лісом, говорили про те про се, часом зупинялися, щоб обшморгати потрібні дядькові Захару листочки чи викопати корінець, а тоді йшли далі. Раптом дядько Захар притримав Котю за руку, вказав самими очима на високу сосну. Котя задер голову і, звичайно, нічого не побачив. Це його здивувало, бо тепер він зовсім не вважав себе новачком у лісі. А дядько Захар все посміхався і показував рукою вже на іншу сосну. Котя придивився уважніше і помітив, як з високості глянуло на нього маленьке хитре очко. Як ґудзичок. Глянуло і щезло. Потім знову глянуло. «Птах чи звірятко?» — подумав Котя і вирішив обійти сосну з другого боку. Адже звірятко чи птах мусило сидіти там. Але з другого боку сосни нічого не було. А гудзичок-очко хитро позирало на Котю вже з протилежного боку. «От ти як! — подумав Котя. — Я ж тебе однаково перехитрю!» І він швиденько оббіг навкруг сосни. Очко на мить зникло, а потім знову визирнуло. Правда, тепер Котя встиг побачити ще й вушко, схоже на дитячий пензлик.
— Білка! — сказав Котя вголос. — А її можна спіймати?
— Спробуй! — засміявся дядько Захар.
Засміявся і Котя. Він тепер і сам зрозумів, що це не так-то й просто. Але зловив не зловив, а побігати можна. Коті хотілося якнайкраще роздивитися цю пухнасту лісову красуню. І почалася карусель навколо сосни. Котя подумав, що він нагадує цуцика, який сам себе хоче впіймати за хвіст. Але хоч би які несподівані рухи він робив, хоч би як швидко старався оббігти навколо дерева, — білка однак опинялася з протилежного боку. Нарешті вона кинула в Котю шишкою і красивим скоком перелетіла на інше дерево. Тільки тут Котя зміг побачити її всю. І хоча вона в ту ж мить зникла у верховітті, він ще довго дивився їй услід. Нарешті запитав:
— Дядьку Захаре, а чому вона так?
— Як? — засміявся дядько Захар.
— Ну так, крутилася…
— Бачиш, зараз вона просто розважалася, дражнилася з тобою. Але не завжди отака карусель для неї просто гра. На землі вона ворогів майже не має. Зате її часто атакують повітряні пірати — тетерев'ятники та інші хижі птахи. Отут і стає білочці в пригоді вміння так швидко обертатися навколо стовбура. Жоден пернатий хижак не встигає так швидко облетіти дерево і вхопити її. Він може тільки розраховувати на раптову?атаку, але й це не часто вдається йому.
— А я ніколи не думав, що вона така хитра, — захоплено сказав Котя.
Дядько Захар тільки плечима знизав:
— Що поробиш, у лісі свої закони, і ліс не любить роззяв. Стривай, а де ж наш Женя?
Тільки тут вони помітили, що Женьки з ними немає, і кинулись шукати його.
А Женька в цей час видобував гадючу отруту безпосередньо з живої гадюки. Він стояв на галявині і старався з усієї сили.
Котя його побачив перший і мовчки вказав рукою дядькові Захарові. Котя спершу не зрозумів, навіщо Женька приладнує гумовий шланг до блюдця. А Женька був так захоплений своєю роботою, що навіть не помітив, як дядько Захар і Котя підійшли і стали у нього за плечима.
Женька примовляв:
— Ну, кусай, ну, кусай, ну, будь розумницею, ну, чому ти така вперта?
І тільки тут Котя помітив, що Женька трима в руках зовсім не шланг, а зміюку. Очі у Коті від жаху стали великі і круглі. Ніхто ніколи не міг би назвати Котю боягузом, але на таке Котя нізащо б не зважився. Зміюка звивалася у Женьки в руці, а він стискав її за шию і тицяв головою в блюдце. Тицяв і примовляв:
— Ну, кусай, ну, кусай, ну, будь розумницею, ну, чому ти така вперта?
— Женю, а навіщо ти мордуєш вужа? — запитав дядько Захар.
Женька з несподіванки здригнувся, але змії з рук не випустив.
— Я… Я добуваю гадючу отруту. Для вас. Я читав, що гадючою отрутою лікують… І ще після того випадку з Тимком… А що, коли б його справді вкусила гадюка? Вам була б потрібна вакцина… — забурмотів Женька.