І Котя побачив, як вуха у його товариша стають малиновими.
— Правильно, лікують, — підтвердив дядько Захар, — тільки до чого тут вуж? З таким самим успіхом ти міг би доїти цапа. Хіба ти не знаєш, що вуж не отруйний?
Женька знову похнюпився. Але доводилось щось казати. І він сказав:
— Я знаю, що вуж не отруйний, але не знав, що це вуж…
Дядько Захар взяв з рук у Женьки вужа і показав хлопцям його голову:
— Бачите, ось тут дві жовті плямочки, ніби вушка. У гадюки таких плямочок немає. І голова в неї не така. Вона ніби має шийку, трохи приплюснута і ромбовидна по формі. Котю, ану подивись уважніше, які у вужа очі. Не бійся, не бійся, він тебе не загіпнотизує.
Котя нахилився до вужа, дивився, дивився, сопів, сопів і нарешті сказав:
— Очі круглі.
— Правильно, — мовив дядько Захар, — але річ не в цьому. Ти придивись до зіниць. У гадюки зіниці завжди вертикальні, і її очі здаються страшними. Недарма кажуть — гадючі очі. Ну що ж, давайте відпустимо цю «гадюку».
Дядько Захар випустив вужа, він блискавично зник, тільки торішнє листя зашурхотіло.
Женька все ще стояв, розглядаючи візерунки на блюдечку. Йому так і не вірилось, що на блюдечку не залишилося навіть крапельки отрути.
— Женю, ти краще понюхай свої руки, — порадив дядько Захар, — вуж отрути тобі не дав, але дещо на пам'ять залишив.
Женька понюхав руки і переконався, що вони пахли не фіалками, а чимось дуже й дуже малоприємним, чому і назву важко добрати.
… Пізніше, коли вони поверталися додому, дядько Захар запитав у Женьки:
— Женю, скажи мені, а як ти наважився отак хапати змію? А що, якби вкусила?
— Я собі подумав, що коли схопити гадюку коло самісінької голови, то вона не вивернеться ніяк, щоб вкусити.
— Правильно подумав. А як ти збирався отруту у неї взяти?
— Ну, вона б кусала за край блюдця і там залишилася б крапелька отрути. Я б її випарував…
— І скільки б залишилося сухої отрути?
— А стільки, скільки золота на дні мідного таза, коли Чорне море на примусі випаровувати, — втрутив слівце Котя, але тут-таки одержав стусана і прикусив язика.
Дядько Захар удав, що нічого не помітив.
— Знаєте, хлоп'ята, щоб одержати сто грамів кристалічної, сухої отрути, треба випарувати півлітра рідкої…
— Не так уже й багато, — перебив Женька.
— Авжеж, — іронічно сказав дядько. — Треба лишень, щоб гадюка зробила кілька тисяч укусів. Ви уявляєте, що це за робота? Коли навіть відкинути риск і залишити саму тільки технологію, то й тоді клопоту хоч відбавляй. Зважте ще, що в герпетологічних лабораторіях (це там добувають гадючу отруту) діло мають не з нашою лісовою дрібнокаліберною гадюкою, а з коброю і гюрзою. Це великі змії, і отрути у них набагато більше, ніж у гадюки.
— То наші гадюки ні на що не придатні? — сумно запитав Женька.
— Чому ж? Просто з ними мороки більше і їх ловити більше потрібно. Коли хочеш знати, то в народній медицині навіть вужа використовують. Мастю, зготованою на вужачому салі, лікують рани, а саме сало помічне при туберкульозі…
— А як добувають вужаче сало? — поцікавився Женька.
— Дуже просто. Ловлять вужів, вбивають, а потім на звичайному металевому декові витоплюють сало.
— Шкода, що Женька цього раніше не знав, — знову втрутився Котя, — він би тут усіх вужів на сало перетопив.
Розділ п'ятнадцятий, де розповідається про смак хліба
— Мені дуже не подобається, — сказав Женька Коті увечері, коли вони полягали спати, — що ти мене перед дядьком Захаром виставляєш дурником.
— Я не знаю, чи дурник чи ні, але знаю, що ти базіка.
— Я базіка? — схопився з ліжка Женька.
— Хто ж ти такий? — сів і собі в ліжку Котя. — От давай пригадаємо все з самісінького початку. За що б ти не брався, однак не доводив його до ладу.
— Ти мені знову про золото будеш згадувати? — вже не на жарт образився Женька. — А пригадай, як ти мені допомагав. Тільки каркав під руку, що нічого не вийде. А може, якраз було б вийшло.
— Ти ж сам його покинув випаровувати і взявся за алмази.
— А що алмази, що алмази? Ти краще мовчи про алмази…
— Ти завжди берешся робити те, чого не вмієш або не знаєш.
— Треба ж комусь починати. Я не знаю, ти не знаєш, ніхто не знає, що ж вийде?
— А може, хтось не починає саме тому, що знає, що нічого з цього не вийде. А ти кожного разу винаходиш велосипед, забуваючи, що він уже давно винайдений.