Котя таки належав до тих людей, про яких кажуть: «Про вовка помовка, вовк у хату шусть», бо не встиг Женька зробити останній запис у своєму щоденнику, як Котя всунув голову у вікно і, навіть не привітавшись, сказав:
— Ходімо!
— Куди? — не зрозумів його спершу Женька.
— Як то куди? Сьогодні ж недільник по збору «металолому, О десятій ми вже мусимо бути в школі. Знову Людка лаятиметься.
Женька неохоче відклав щоденник.
По дорозі до школи Котя йшов за Женькою як завжди трохи позаду і трохи збоку, як ад'ютант за генералом.
У Коті свербів язик. Коті дуже кортіло розпитати у Женьки, нащо ж йому телефонна трубка. І коли вони порівнялися з кабіною телефону-автомата, Котя не витримав:
— А навіщо вона тобі була потрібна?
На превеликий Котин подив, Женька не розсердився. Він сам запитав:
— Котько, ти знаєш, що таке телевізор?
— Законно знаю. А хто ж не знає, що таке телевізор?
— Припустимо, ти це знаєш. А ти ніколи не задумувався, що телевізор дуже недосконалий агрегат?
Котька почухав спочатку одну брову, потім другу. Чесно кажучи, він над цим не задумувався. Котя просто дивився телевізор, коли випадала така нагода, коли по телевізору не показували «дітям до шістнадцяти» або коли про нього забували і не гнали спати.
А Женька вже зупинився. Він не міг розвивати свою думку на ходу. Женька вмів і любив розповідати і ще любив, щоб слухали його уважно. Тому Женька зупинився і тим самим примусив зупинитися Котю, хоч той і переступав з ноги на ногу: вони могли запізнитися, а Котя, хоч і був товстий і неповороткий, ніколи не запізнювався. Але що поробиш: його брала цікавість.
— То ти, кажеш, не задумувався?
— Чому ж, я часом задумувався, — скромно потупивши зір, відповів Котя, — от часом смуги починають іти по екрану або ще кадри пливуть знизу вгору. Буває й так, що в очах мерехтить від того, що все стрибає.
— То дрібниці, — махнув рукою Женька, — то можна відрегулювати. А от у телевізорів зображення не об'ємне. Все плоске, наче млинець…
— І ти хотів з допомогою телефонної трубки зробити зображення об'ємним? — просто запитав Котя.
Але Женьці вчулися в його словах глузи. Він аж підстрибнув.
— А ти не смійся! Що ти взагалі розумієш! Хіба ти знаєш, як робляться винаходи? Всі винаходи були винайдені випадково. Може, коли б Уатт кип'ятив воду не в чайнику, а в горщику без покришки, ми б мали парову машину на сто років пізніше.
— Або коли б у Ньютона в саду росли пувички, а не яблука, ми й взагалі не знали б, що таке земне тяжіння, — шпигнув його Котя.
Він вмів іноді шпигнути, цей товстощокий Котя. Проте Женьку вже було дуже важко образити.
— Та не те! А те, що ми…
— Хто «ми»? — Котя ставав невблаганним.
— Ну, винахідники. Так от. Винахідники рідко роблять цікаві досліди. От що б, наприклад, було, коли через молоко пропустити електричний струм?
— Я знаю. Масло.
— Сам ти масло!
— А що?
— Отож-бо, що я не знаю. І ніхто не знає.
— Так-таки й ніхто?
— Ну, може, хто-небудь коли-небудь і пропускав крізь молоко електричний струм, але з першого разу нічого путнього не вийшло, він і покинув.
— А коли б не покинув?
— А коли б не покинув та пропускав струми різної сили і щоб напруга була різна і частота щораз інша, то хто його знає, що б з того вийшло.
— Ходімо, — почав підганяти Котя, — ми обов'язково запізнимось!
— Не запізнимось! А коли навіть і запізнимось на Людчину мораль, то не велике лихо.
І вони знову рушили.
Йшли так само, як і раніш: Женька трохи попереду, Котя трохи позаду і трохи збоку.
Може б, вони й дійшли без особливих пригод до самісінької школи і таки встигли б, якби їм по дорозі знову не трапилась кабіна телефону-автомата.
Тут Котя згадав, що говорили вони досі, власне, про молоко, Уаттів чайник, Ньютонове яблуко, але аж ніяк не про телефонну трубку. Через цю трубку довелось так ризикувати, але історія її все ще залишалася для Коті загадковою. Попередня розмова тільки роз'ятрила його апетит, але аж ніяк не вгамувала його цікавості.
— Женю, чуєш, Женю, а навіщо тобі була потрібна телефонна трубка?
— Трубка? — Женька вже встиг забути про трубку. Інші у задуми достигали в його вихрястій голові. — Ага! Бачиш, у трубці є мікрофон… Чув що-небудь про стереофонічність?
— Та чув. — У Котиному голосі не було впевненості, і тому, Женька засумнівався.
— Нічого ти не чув!
— Чому ж не чув. Читав у журналі «Знання та праця».
— Ну от. Я й хотів поекспериментувати. Це ж цікаво: бачиш що-небудь перед собою, а чуєш все позад себе, і над собою, і десь збоку.