— Не розсипай, обережно! — зауважив Женька, спідлоба стежачи за ним.
— Що? Боїшся, що я золото порозсипаю? — огризнувся Котя, який, всупереч своїй миролюбності, з самісінького ранку намагався посваритися.
Котя був злий і ось чому. Мамин таз, якому заздрили сусідки з усієї вулиці, блискучий мідний таз, який звик до солодких. сиропів і аж ніяк не до гарячої морської води, зеленів, і гладке його дно бралося віспяними виразками.
Женька цього не помічав, а коли й помічав, то не звертав уваги.
Але Котя помічав все і підозрював, що майбутня розмова з мамою скінчиться для нього дуже сумно. Просто отак схопити з примуса таз і втекти з ним було б не по-мужчинськи, отже, треба роздратувати Женьку, щоб почути від нього:
— Забирай свої цяцьки і йди під три чорти!
Але Женька зараз був дуже далекий від будь-якої дріб'язковості. Він спокійно відповів:
— І золото. Щось ми, Котю, робимо неправильно. Золото, звичайно, випаруватись не може, але де ж воно тоді?
Котя вирішив схитрувати:
— Женю, чуєш, Женю, а що, як морське золото випаровується?
Женька глянув швидко, але уважно на пару, що вилася над тазом, і заперечливо похитав головою:
— Ні-і, не може бути…?Котя звів розмову на інше.
— От ми добуваємо золото. А нащо воно нам? Хіба ми якісь капіталісти, чи пірати, чи ті, як їх, що про них «Комсомольська правда» писала, ну…
— Валютники?
— О-о, валютники.
— Дурниці ти говориш. Знаєш, як воно в техніці потрібне. Але добувати його важко. От я й подумав: треба будь-що винайти, як дешевше видобувати золото…
І тут раптом Женька заціпенів і втупив очі в таз. Котя насторожився і собі почав приглядатися: може, й справді там вже показалося золото. Але на дні таза Котя побачив тільки в залишках ропи огризок звичайного олівця. Того олівця, яким Женька записував у зошит результати.
Власне, це вже був не олівець. Мабуть, він таки давненько влетів у таз з киплячою ропою, бо вже «уварився» і розпався на дві половинки. Котя помітив, що Женьчин погляд прикуто до тієї половинки, де зберігся графіт. І Котя не помилився. Женька ляснув його по плечі і вигукнув:
— Еврика!
— Отже, золото по боку? — пожвавішав Котя. Він непогано знав свого друга і відчував, що Женька вже охолов до золота і зараз захопився чимось іншим.
— Чому ж по боку? — ніяково знизав плечима Женька. — Бачиш, коли б у нас було два примуси, ми могли б ставити досліди паралельно. Ти б на одному примусі добував золото, а я б на другому примусі…
— Що б ти на другому примусі? — не втерпів Котя.
Розділ п'ятий, короткий, але трагічний
— На. другому примусі я б добував алмази, — мовив Женька і переможно глянув на Котю.
… Любий читачу! Ти вчишся у школі, вивчаєш фізику і хімію і вже, мабуть, забув досі (бо це вже давненько проходили), що м'який графіт, той самий, з якого роблять олівці, і твердий алмаз, найтвердіша речовина в світі, — дуже близькі родичі.
А коли, любий читачу, ти пригадав це, то, будь ласка, пригадай і те, що при певних умовах графіт може перетворитися в алмаз.
Женька Жменька, якого Котя Оберемок останнім часом називав Едісоном, теж знав про спорідненість графіту і алмазу і знав, що під впливом високої температури графіт може перетворитися в алмаз. Чув Женька і про те, що українські вчені навчилися робити штучні алмази, такі необхідні в техніці. І хоча розсудливий Котя попереджав Женьку, що його винахід буде схожий на винахід вже давно винайденого велосипеда, впертий Женька, забувши про золото, захопився виробництвом власних штучних алмазів.
Цей розділ написаний лишень з єдиною метою: якщо тобі, мій любий читачу, коли-небудь забагнеться добувати штучні алмази, не дотримуйся, будь ласка, технології, якої дотримувався Женька Жменька. А коли ти все ж таки обереш саме таку технологію, то, будь ласка, будь уважним.
Анатолій, сам того не підозрюючи, знову фінансував початок нових дослідів, купивши за карбованця змогу зостатися з Лідою віч-на-віч. Оскільки графіт у натуральному, так би мовити, сирому вигляді, у їхньому місті не продавався, Женька вирішив купити на карбованця олівців і вже з них добути графіт Так було й зроблено. Після цього Женька звелів Коті запаяти весь наявний графіт у бляшанку з-під консервів. Тепер своє слово мав сказати примус. Висока температура, якомога висока температура, взяти із старенького примуса все, що можна, і, будьте певні, через якийсь час у бляшанці заторохтять справжні алмази!
Примус працював справно, примус показав, на що він здатний, примус сказав своє слово, але це слово було зовсім не тим словом, яке сподівався почути Женька.