«Так, усе гаразд... Краєвид — чудовий... Погода — гарна... Поруч — наречена, не зустрівши якої, я б до скону не знав, що таке кохання...
Так, Весіме — найвинятковіша з дівчат... Скажімо, ця завзята упертюха Сара й нігтя її не варта... Сьогодні так і не вдалося переконати її піти з нами... Дурниця, звичайно... Але ж як можна бути такою капосною! Її нездужання — суцільна вигадка, не інакше... Напевно, зараз десь повіялась... Якби ми раніше верталися, може, й зустріли б її. Ах, Весіме, серденько моє! Ти мене навчила, що таке любов!»
Це вже не лист виходить, а якийсь роман, Нермін... Я втомилася... З твого дозволу, піду прогуляюся. Піду в іншому напрямку, не в той бік, звідки вони вертатимуться, а повернуся вже затемна... Бувай, Нермін.
VI
Сара — Нермін
Нермін,
Отримала твого довжелезного листа. «Очевидно, ваше весілля — це надовго. Неодмінно знайди якийсь привід, хоч на пару тижнів вирвись до Стамбула. А потім повернешся», — пишеш ти. Довго розповідаєш про ваші літні розваги... Марна праця, Нермінчику! Поки що я аж ніяк не можу приїхати до Стамбула... Річ у тім, що мені тут фантастично весело. По-перше, це не таке миршаве, прозаїчне мертве село, як ти собі уявляєш... Щоправда, коли сходиш на берег, перед тобою постає напівзруйноване стареньке містечко: вузькі покручені вулички, по щербатій бруківці яких течуть помиї... Перехняблені хатини з кривими стінами з почорнілого дерева або цегли-сирцю, по яких в’ється виноград або порозвішувано папуші тютюну... Кав’ярні, повні гульвіс у шароварах... Малесенькі крамнички, вітрини яких від пилу та іржі немов затуманіли... На вулицях напівголі діти граються з худющими козами та забрьоханими собаками... Коротше кажучи, перше враження — зовсім кепське. Але щойно виїдеш з містечка — картина різко міняється... Багато хто з мешканців забагатів... А коли є статки, то вже, звісно, не подобається і стара домівка, і сусіди — хто не вибрався із злиднів... Почали люди перебиратися за місто, до оливкових гаїв... Там почуваєшся буквально як на дачі в Стамбулі... В оливкових гаях понабудували гарненьких будиночків, вишуканих особнячків... Родина нашого Ремзі-бея — взірець місцевих багатіїв. Вони вже віддавна більшу частину року проводять у Стамбулі... Перепрошую, але вони цінують і люблять Стамбул більше, аніж самі стамбульці. Для них ідеал — не відрізнятися від стамбульців ні одягом, ні стилем життя, ні мовою... Тому я тобі можу сказати, що протокол та етикет тут ще суворіші, ніж у Стамбулі...
В найнесподіванішому місці раптом хтось починає насвистувати мелодію, яка тільки-но стала звучати в стамбульських барах... Ну не дивина? На якійсь типово турецькій веранді раптом бачиш сукню, пошиту за останнім словом моди... А від грамофонів взагалі вже аж нудить... Скоро вже чабани замість сопілки носитимуть за поясом портативні грамофони... Мені найбільше шкода цикад та жаб. Їм, бідолашним, мабуть, здається, що грамофон — це чудернацька тварина, що з’явилася в цих краях, аби скласти їм конкуренцію. Вони розуміють, що як не співай, а його дикого реву не перекричиш, і впадають у розпач...