— Скільки йому років?
— Тридцять-тридцять п’ять...
— І що ж, він ніколи в житті нікого не кохав?
— Та ви що! По-перше, слово «прекрасне» для нього — порожній звук... Прекрасний краєвид, прекрасна музика, прекрасна тварина — це все для нього загадка... А закоханих він вважає хворими.
— А якби він, приміром, дізнався, як сильно ви кохаєте Весіме?
— Ми з ним близько не товаришуємо... Якби я був із тих його друзів, хто готовий зносити його примхи, то я певен, що він силоміць запроторив би мене до ліжка й почав би відпоювати відварами липового цвіту та насіння льону... Аби ви зрозуміли, наскільки це бездушна людина, розповім вам про один випадок. У нього був друг, із яким вони разом виросли, були один одному майже як брати... І ось цей його друг отримав жахливе поранення на війні, лежав у шпиталі. Гомункулус не відходив від його ліжка ні вдень, ні вночі.
У пораненого в Стамбулі залишилась прекрасна наречена... Бідолашна дівчина, дізнавшись, що її коханий помирає, не могла всидіти на місці... Вона стала побиватися, мовляв, я мушу його востаннє побачити... Попри всі умовляння рідних, вона вирушила до нього і після трьох днів дороги напівжива добралася-таки до шпиталю. Хотіла востаннє пригорнутися до свого пораненого коханого. Але цей здоровань Гомункулус став у дверях і каже: «Хворий у важкому стані. Лікар сказав нікого до нього не пускати. Я не можу вас пропустити». Дівчина ридає, кидається йому ноги цілувати... Але ж хіба Гомункулус на таке зглянеться?
— А там що, більше нікого не було? Нікому було втрутитись?
Ремзі-бей сумно посміхнувся:
— Ви не знаєте Гомункулуса... Хто насмілиться йому суперечити? Але трагедія на цьому не скінчилася... Хворий у передсмертних муках почув голос своєї нареченої й собі став благати Гомункулуса... Хіба можна відмовити людині, що лежить на смертнім одрі? А тим більше, якщо це друг дитинства, можна сказати, брат... Але Гомункулус і тут був невблаганний. «Лікар сказав — не можна. Що я можу вдіяти?» — і зачинив двері зсередини на засув. Дівчина ще якийсь час побивалася під дверима, а коли її врешті-решт напівпритомну виносили звідти, поранений сконав на руках у друга... Бідолашний, напевно, помер у сльозах...
Ця розповідь вразила мене до глибини душі. Я аж скрикнула від обурення:
— В цьому винні ті бездушні потвори зі шпиталю! Треба було гуртом накинутись і роздерти цього недолюдка на шматки!
Ремзі-бей знову гірко посміхнувся:
— Ось такий він, Гомункулус, Саро-ханим... Але він нікому не заподіює шкоди... Йому навіть подобається робити людям добро...
— А чого він промчав повз нас, мов навіжений?
— Його товариші й самі не второпали. Гомункулус пообіцяв, що буде сьогодні на вечірці. Виїхав разом із усіма, як нормальна людина. І раптом, нікому нічого не сказавши, зник. Ви ж самі бачили... Вони теж стояли ошелешені.
— Він і справді божевільний!..
— Я здогадуюсь про справжню причину... Йому, мабуть, здалося, що в компанії забагато жінок.
— То він засоромився?
— Та ви що! Гомункулус зухвалий, а в деяких випадках — просто нахабний. Я вам щойно розповів, що це бездушна людина, не здатна любити, не здатна розуміти прекрасне в жодному з його проявів. Тож не дивно, що він — женоненависник. Гомункулус уникає жінок. Іноді, коли він вимушений з ними спілкуватися, то спочатку поводиться ґречно... Потім не втримується і потроху починає викидати коники.
— Мені вже прямо кортить побачити цього женоненависника! — сказала я. — Цікаво, куди він помчав?
Ми вже підійшли до саду... В саду ще з півгодини панувала нестерпна офіційна атмосфера. Ми вже навіть пошкодували, що запросили цих спортсменів. Вони, як і під час нашої зустрічі на дорозі, всі збилися докупи, мало не зайняли оборону в одному з куточків саду. Соромились підійти до нас, заговорити.
Ці міцні, здорові хлопці з мідними від сонця напіврозхристаними грудьми та обличчями ніяковіли, мов діти. Чимось їх пригощаєш або про щось питаєш — червоніють, починають заїкатися.
Бачимо — наші гості не з розряду невгамовних салонних щебетунів... Якщо не проявити ініціативи — можна простояти аж до ранку, вони собі тупцятимуться й далі... Хоч-не-хоч, довелося міняти тактику.
Я підізвала до себе Хандан:
— Ти ж у нас, — кажу їй, — спортом цікавишся, про футбол у газетах читаєш. Почни розмову про останні спортивні події — хай їм трохи язики порозв’язуються...
Хандан усміхнулася, кивнула головою й пристрастно завела мову про якийсь боксерський поєдинок: