Виховуючи дітей, ми повчаємо їх: «Не робіть цього, не кажіть того, бо гріх. Будете горіти в пеклі, і Забані[21] вириватимуть вам щипцями язика». Краще б ми натомість лякали їх так: «Не чиніть гріха, бо на тому світі будете схожі на Гомункулуса» — дітки б тоді геть усі росли побожними та благочестивими, як Ебуссууд-ефенді,[22] били б поклони в молитві, не розгинаючи спини.
Ремзі-бей казав, що Гомункулуса ще кличуть Бичком. Я ніколи не бачила бичка, але Гомункулус своїми скошеними вилицями та формою рота справді нагадує якусь чудернацьку рибу. Особливо рот так схожий на риб’ячий, що коли він розтуляється в усмішці, і ти бачиш низку здорових і гарних людських зубів, то аж моторошно стає.
Щоб завершити опис женоненависника, потрібно перерахувати ще й шрами, рани й наліпки з пластиру, якими прикрасили це обличчя падіння й борюкання, бутси футболістів та кулаки боксерів.
Недаремно кажуть: «що б Творець не зробив — все на благо». Згодна, Нермін? А якби, не доведи Господи, він не був женоненависником, а був би ласий до нашої сестри?
Я продовжувала спостерігати за ним зі своєї схованки. Це було цікаве й повчальне видовище. Два дні тому він, щойно побачивши нас, панічно втік, промайнув і зник у темряві, мов той нічний птах. Сьогодні його мало не силоміць притягли сюди. Чи не повинна була людина з таким єством здичавіло, перелякано забитися десь у куток, набурмоситися й сидіти там?
А цей навпаки, був веселий і невимушений. Вперся до саду, мовби він тут завсідник; не пройшло й п’яти хвилин, як його веселощі перетворились на блюзнірство, а невимушеність — на нахабство.
Навколо нього зібралася юрба дівчат. Вони дивилися на нього, як глядачі в цирку, коли очікують на виступ дресированої екзотичної тваринки. А Гомункулусові й байдуже. Руки в кишенях, в роті — цигарка, знехотя посміюється та цідить слова.
Я вийшла на сцену останньою. Нас відрекомендували одне одному. Я стрільнула очима та всміхнулася якнайчарівнішою усмішкою. Погляд його розкосих очей на мить зупинився на мені. Він витяг руку з кишені. Не виймаючи з рота цигарки, зронив: «Дуже приємно». А потім розвернувся до мене спиною й продовжив свої теревені.
З красунею Сарою так поводилися вперше відтоді, як вона стала юнкою. Буває врода потайна, вона діє поступово, мов повільна отрута; проходять місяці, а то й роки, поки вона повністю проявить себе. Врода Сари не така: ніби чари, з першого ж погляду проникає в серце. Сара підмітила: хто б не глянув їй в обличчя — будь то чоловік чи жінка — дивиться зачудовано, кілька хвилин не може відвести очей.
Сара звикла подобатись; вона сприймала це як належне, як данину своїй вроді, яку всі зобов’язані платити.
Тимчасом цей Гомункулус звернув на мене навіть менше уваги, аніж звернув би на кошеня, якби те раптом вибігло перед ним на дорогу.
«Ну то й що з того?» — скажеш ти. І матимеш рацію. Але моя впевненість у власній красі та надзвичайності вселила в мене надію. «Хоч би в нього був камінь замість серця, але ж все одно він — людина, — думала я собі. — Проти мене йому не встояти».
Я відійшла, дещо збентежена.
Гомункулус продовжував базікати. Попри деякі блюзнірські вибрики, говорив він доладно. Втім, Хандан утнула штуку: необачним питанням збила розмову на слизьке:
— Про вас кажуть, що ви ворог жінок. Звісно, це дурниця...
Гомункулус із чудернацькою посмішкою відповів:
— Авжеж... Як на мене, соромно бути ворогом жінок. Людина, яка має почуття гідності, суперничатиме тільки з рівнею. А ворогувати з жінками — це все одно, що цілити з рушниці в малу дитину. Очевидно, вашого покірного слугу просто оббрехали.
Слова Гомункулуса потонули в обурених вигуках жіноцтва. Але він на це не зважав.
— Як же з ними ворогувати, коли вони на твою силу відповідають сльозами та істерикою? Намагаєшся їм щось довести логічно — вони починають репетувати.
22