Тепер уже до жіночих голосів долучилися й голоси спортсменів. Бідолашні вже пошкодували, що привели сюди Гомункулуса. «Гомункулусе, схаменись! Отямся!» — намагалися вони його вгамувати, самі червоніючи від сорому. Тоді він, мов актор, раптово змінив личину, і перед нами постав засоромлений, ніяковий чоловічок.
— Шановні пані... Мене не можна пускати між люди... Я ж неодмінно щось таке встругну, що порядному товариству, яке люб’язно ставиться до мене, як до людини, — буде прикро, а моїм друзям — за мене соромно... Та й мені буде ніяково. Інколи я, мов нормальна людина, попервах кажу щось доладне й доречне, але потім мене починає заносити, я й сам це відчуваю... Але вже не можу себе стримати, мов той кінь, що закусив вудила... Правду кажучи, мені дуже соромно... Таких вибриків не можна пробачати... Втім, я сам собі придумаю кару. Та таку, що й вам буде до душі.
Всі, хто був у саду, включно з челяддю, що прислуговувала коло столів, зібралися довкола Гомункулуса й слухали, витріщивши від подиву очі. Можна було подумати, що йде смішна циркова реприза. Гомункулус, по-суддівському піднісши руку, проголошував собі вирок.
— Щоправда, та панянка, яка задала питання, теж не без гріха... Але те, що вчинив ти, не підлягає виправданню.
— Що поробиш, Ваша честь... У мене в роті слова не тримаються, як вода в дірявому міху. Це просто хвороба якась. Хоч лікаря клич. Біда моя лише в одному: в мене що на думці, те й на язиці... Нічого не вдієш: я в світ не виїжджаю, в салонах товктися не звик. Не вмію я казати протилежне тому, що думаю...
— Заткни, пельку! Я визначив тобі міру покарання... Я виганяю тебе геть із цієї вечірки! Геть! Негайно! Не для тебе тепер приємні розмови ґречного товариства, не для тебе тепер це розмаїття райських страв, якими прикрашені столи...
— Але ж, Ваша честь...
— Годі базікати! Давай, давай... Налі-во! До хвіртки кроком руш!
Гомункулус попрямував до виходу, прибираючи по дорозі чудернацьких поз, ніби його тягнуть чиїсь невидимі руки, хтось невидимий підганяє стусанами та копняками.
Йому справді стало соромно за свою мимовільну безтактність? Чи, може, він знайшов привід втекти з велелюдного місця, зрозумівши, що тут йому не до вподоби? Не знаю. Безперечно лише те, що Гомункулус, вийшовши за хвіртку, назад уже не повернеться. Дядина Макбуле зі сміхом притьмом кинулась йому навперейми:
— Це надто м’яка кара, Зія-бей. Дозвольте ми для вас вигадаємо щось суворіше. Ми залишимо вас тут аж до ранку!
— Так! Правильно! Не відпускайте його! — почулися голоси.
На Гомункулуса, власне кажучи, ніхто по-справжньому й не розсердився. Сердяться ж лише на того, кого сприймають всерйоз, правда ж, Нермін?
Гомункулус, стоячи перед дядиною, легким кивком голови висловив свою згоду.
— Дякую, — сказав він, — але ви ж мою натуру знаєте. Якщо знову щось утну, то вибачайте...
Сказавши це, він розчинився в натовпі.
Реприза головного клоуна нашого цирку, здавалось, скінчилася. Його приятелі пішли танцювати, а він самотою блукав садом, раз по раз підходячи до столів, аби перехилити келих.
Чомусь того вечора мої думки були зайняті цим типом більше, ніж будь-ким.
«А що якби вигадати цьому женоненависникові кару, набагато суворішу, аніж та, яку запропонувала дядина Макбуле? Таку, щоб він зрозумів, що таке справжня жіноча сила. Таку, щоб поквитатися з ним за дівчину, яку він не пустив востаннє побачитися з нареченим, що лежав на смертному одрі. Так, його треба провчити, щоб більше ніколи не говорив про жінку з такою зневагою!»
З такими думками я підійшла до Гомункулуса. Він стояв, спершися спиною на дерево, як і раніше, тримаючи руки в кишенях, і спостерігав за танцями.
— Ви не танцюєте, Зія-бей? — приязно спитала я.
Він, не міняючи пози, відповів:
— Дивлюсь.
— Вам, здається, не подобаються танці?
— Як на мене, то будь-який рух — це добре. Від танців користь не менша, ніж від гімнастики.
— Чого ж ви тоді не танцюєте?
— Я танцюю, але... Ці танці не для одинаків... Танцювати треба з кимось. Причому партнер не може бути чоловіком, як, скажімо, в боксі, правда ж? Це неодмінно мусить бути жінка...
Він злегка усміхнувся, так само не повертаючи до мене голови.
— А ви — женоненависник, — підхопила я.
— Оце вже як зажив слави, то хоч помирай...
— А що ж, хіба неправду кажуть? Таж ви й самі це щойно підтвердили.
— Змилуйтеся, панянко... Я й так тут щойно дров наламав. Ще за те не відбув, тож не вводьте мене знову в гріх... Облишмо цю тонку матерію.
— Навпаки, давайте щодо неї подискутуємо.