Під звуки, які лунають на стадіоні після перемоги в футбольному матчі, почалися жартівлива штовханина, борюкання, невеличкі боксерські двобої.
Хтось нервово схопив мене за плече. Я обернулась — Хандан. Бліда-бліда.
— Я сиджу, поїдом себе їм, а тобі весело, прямо як на виставі...
Вона ледь не плакала.
— Що вдієш, він же гість. Не виженеш же його з-за столу...
— Хіба ж можна таке хамло в гості запрошувати? Хіба гості так поводяться?
— А чого ти на мене ображаєшся? Хіба не ти вчора найбільше кричала: «І друга свого обов’язково приведіть»?
Хандан розгубилася:
— Та я... Але звідки ж я знала?
— Ну, тепер уже знаєш... От і врахуй надалі.
— А взагалі, мене найбільше обурило те, що він ображає жінок, а ти собі сидиш і всміхаєшся, мов портрет на стіні.
Хандан розплакалася. Я взяла її за руку й повела в темряву. Потріпала за підборіддя й кажу:
— Якби я розсердилася, рознервувалася — це навпаки, лише б потішило його. Я задумала для Гомункулуса страшну кару, Хандан. Він у мене розкається у своєму женоненависництві!
Хандан спершу мені не повірила. Закопиливши губу, вона знизала плечима. Я вела далі:
— Я придумала таке, що ми помстимося не лише за тебе, а за всіх жінок. Ось чому я так покірно його слухала.
У Хандан прокинувся інтерес. Її зіниці засяяли в темряві, мов світлячки.
— Що ти задумала? — спитала вона.
— Не квапся. Потім розповім. Звичайно, і ти мені станеш у пригоді... Тому спробуй втертися до Гомункулуса в довіру. Вдай, ніби нічого не сталося. Спробуй зробити так, щоб він став тут завсідником. О, як же я помщуся, якого ляпаса дам облудному, підлому чоловічому роду в особі цієї потвори Гомункулуса...
Друга година. Місяць став прямо над нашим садом. Більш зманіжені, боячись легкої нічної вогкості, перемістилися до просторої зали в будинку. Решта танцювала на невеличкому, схожому на терасу майданчику перед кам’яними сходами. Втім, вікна й двері будинку були відчинені, отже, гості почувалися однією компанією. І там, і там пари кружляли під одну й ту саму мелодію.
За будинком — величезний фруктовий сад... Я самотою неквапно пішла поміж дерев темною вузькою стежкою... Ця стежка, мов бігова доріжка на стадіоні, обходить навколо саду і виходить туди ж, де починається... Повільно просуваючись у темряві, я уважно роззиралася довкола. Навпроти, біля великої садової криниці, росте декілька смоківниць. Вони такі величезні, що їхні довгі віти, переплітаючись, утворили щось на зразок затишної бесідки. Цей закуток, куди навіть сонячні промені вдень — і ті не завжди потрапляють, — цієї ночі став місцем паломництва світляків. Інколи на цвинтарі можна побачити мерехтливе блакитнувате сяйво. Така сама переливчаста хмарка світла мерехтіла й тут... Мою увагу привернув вогник цигарки, що блимав серед цього непевного сяйва. Я зрозуміла, куди це так раптово зник Гомункулус. Неквапно простуючи стежкою, я підійшла до нього; він стояв до мене спиною. Кроків моїх він не почув. Запрокинувши голову, він дивився на місяць, що прозирав крізь листя.
Я зробила вигляд, що дуже здивована:
— Це ви, Зія-бей? Це ж треба!
Не виймаючи цигарки з рота і рук із кишень, він обернувся до мене:
— А що в цьому дивного?
— Кажуть, що ви байдужі до краси природи. Ось мені й дивно, що ви тут, у темряві, споглядаєте місяць.
Гомункулус посміхнувся, знизав плечима й іронічно відповів:
— Хто це вам таке сказав? Як можна бути байдужим до місячного сяйва? Особливо коли перед вами такий краєвид... Благословенний місяць — найкращий з акторів, створених Господом Богом. І в мистецтві гриму йому немає рівних. Вміє затримуватися в кого завгодно, забарвитися в будь-який колір. То він схожий на деко з пирогами, яке щойно дістали з духовки, то стає тоненьким, подібним до багета, півмісяцем... Інколи він так схожий на скибку дині, що, здається, відчуваєш його смак та пахощі. Шкірка потріскана, мов у дині з Мене-мена,[25] а м’якоть... м’якоть...
Гомункулус тихенько кашлянув.
— Для кольору м’якоті навіть зайве підшукувати якогось особливого слова. Можна так і сказати — як м’якоть дині...
Я засміялася:
— А на що, цікаво, схожа ця ніч?
Він, примруживши свої вузькі китайські очі, подивився в небо:
— Ця ніч схожа на ананас. Знаєте, такий коричневий, лускатий, з хвостиком...
— Величезний ананас на синій порцеляновій тарелі неба... А чого ж, гарно!
Він вів далі:
— А зірки — це порічки. А Чумацький Шлях — це цукор, яким Творець посипав ці порічки, бо дуже кислі... Пам’ятаєте, в війну був імпортний цукор-пісок — з Яви його завозили чи звідкілясь іще... Оце такий цукор-пісок. Ех, до цього небесного бенкету рукою не дотягнешся, можна лише здалеку слинку ковтати...