Ми витягували шиї, прагнучи почути його перші слова, з нетерпінням дивилися на нього.
— Де я? ледь чутно промовив він. — Я живий?
— Живий, Гомункулусе. Слава Богу, живий.
Таким самим слабким голосом він вів далі:
— Живий... Я бачу... А де ж мої смокви? Смокви...
Спочатку нам здалося, що від падіння він збожеволів, що він марить. Але потаємна лукава посмішка на його тремтливих губах все видала. Гомункулус нас обдурив. Він глумився з нашої метушні. Біля криниці він знову зіграв комедію з потопельником, як тоді в морі, на пароплаві.
Початковий подив змінився гнівом і обуренням.
Довготелесий очільник спортсменів, сплеснувши руками, вигукнув:
— Шайтан би тебе взяв! Хіба ж можна так жартувати?
Юрба загула.
Дядько, забувши про пошану до гостя, теж висловив йому своє обурення:
— Шановний, ну що це за жарти?! Ми ж мало не збожеволіли!
А Гомункулусу й байдуже. Мокрий, мов хлющ, він усе побивався:
— Смокви? Куди поділися смокви? — і поривався до криниці.
Врешті-решт, ведучи попереду Гомункулуса, юрба попрямувала назад до будинку. Його привели до кімнати і стали наполягати, щоб він перевдягнувся. Він відмовився і попросив товаришів розкласти десь у куточку саду багаття з хмизу.
— Облиште мене. Ви все одно не знаєте, що треба робити. Сяду собі біля вогнища... І одяг просохне, і застуда — якщо все-таки встиг підхопити — мине.
Поки спортсмени розпалювали багаття, я теж запропонувала Гомункулусу перевдягнутися. За нього відповів довготелесий очільник:
— Не хвилюйтеся, будь ласка. Те, що ви пропонуєте, годилося б людині, а не цьому кабанові. Нічого йому не станеться.
Трохи згодом Гомункулус уже сидів на здоровенному валуні перед багаттям. Його мокрий одяг парував, а сам він читав нам лекцію:
— Я бачу, ви всі на мене сердитеся... Навіть шановні господарі нахмурили брови, і вже подумки жалкують: «Ну навіщо ми запросили сюди цього базікала?» Але якщо я викладу вам свої обставини, то, можливо, ви хоч трошки мені пробачите. Шановні, я — груба, неотесана людина, що спустилася з гір... Я не маю талантів, необхідних у такому благородному й вишуканому товаристві. Я не вмію ні танцювати, ні співати, ні навіть підтримати розмову... Дай, думаю, й собі викину якесь колінце, щоб розваги на вечірці не були одноманітними... Як каже відома приказка, щоб і своєї петрушки до вашої юшки... Я думав, ви вже стомилися від цих нескінченних танців та звичних розваг. Дай, думаю, спробую ввести в програму акробатичний номер. Повітря гаряче, задушливе, заодно й у криниці освіжуся...
Дядина Макбуле не витримала:
— А якби, не доведи Аллах, ви зі своїм акробатичним номером ускочили в халепу?
Гомункулус перед своїм багаттям неквапно обернувся:
— Помилуйте, пані, в якутам халепу? Я вас прошу... Покачався собі на гілках, а потім стрибнув у криницю завглибшки якихось сім-вісім метрів... Ось і все... Втім, мушу визнати, що, виконуючи цей номер, аби трохи вас розважити, я справді зазнав деяких незручностей. То хіба ви не зглянетесь на мої добрі наміри та на те, що мені довелося знести, і не пробачите мені цього жарту?
Гомункулус, похнюпивши голову; буквально благав, намагаючись викликати співчуття у довірливої юрби. Але на його потворних вустах блукала облудна саркастична посмішка...
Трохи згодом, коли люди порозходилися, в розмові зі мною він висловився відвертіше:
— Ви помітили сьогодні за вечерею, коли я розповідав про ту пригоду на пароплаві, дехто зарозуміло посміхався, мовляв, як можна було повірити в такий нехитрий трюк? Частина не повірила в те, що я бачив, коли мене «рятували». Дехто навіть сердився... Але ж не пройшло й двох годин, і я втяв таку саму штуку. І нікому навіть на думку не спало засумніватися... Той самий рейвах, ті самі побивання, голосіння й зомлівання... Особливо мені запам’яталося, як ви кугикали, мов сова, поки я був у криниці... Ніколи не забуду. Яке у вас все-таки м’яке серце!
Ми проговорили біля багаття з півгодини. Він раз по раз глузував з жіноцтва.
Цей випадок остаточно ствердив мене в моєму рішенні. Я викличу женоненависника на двобій і покладу на обидві лопатки! Підріжу йому крила так, що він ніколи більше не буде зводити наклепів на нашу сестру!
Я вжилася в роль. Кожне моє слово, кожен мій жест тепер були ретельно продумані. Я пустила в хід всі свої чари, всю свою звабу.
Сидячи перед багаттям, я приймала такі пози, так промовляла до нього, що будь-який чоловік, який має хоч крихту почуття, закохався б до нестями. Але Гомункулус зважав на мене не більше, ніж на кошеня — він навіть не глянув мені в обличчя.