Выбрать главу

Утримувати численну родину в Стамбулі стало важко, а там він замість маленької хижки, яка згоріла під час грецької окупації[7], збудував чималенький будинок, куди й переселився з усією родиною. Справи в нього начебто йдуть нівроку. А тепер ось він надумав видати Весіме за заможного молодого чоловіка з місцевих.

Ферхан. Виходить, Весіме тепер стане селючкою? Бідолашна!

Сара. Навпаки, Весіме дуже пощастило... Її наречений зовсім не селюк. Довго жив у Європі, вивчився на агронома. Крім того, я бачила тут, у Стамбулі, його родину. Як і більшість провінційних багатіїв, вони більші стамбульці, ніж ми з тобою... У них будинок у Нішанташи[8]... Вони більшу частину року живуть тут. Це, напевно, краща партія для нашої бідолашної наївної Весіме, аніж можна було сподіватися... Через місяць у оливковому гаю відіграють бучне весілля... От почасти завдяки цьому весіллю я й залишилась у Стамбулі... Я підбурила дядька, дядину, Весіме понаписувати моєму батькові довжелезні прохальні листи. А коли ще й лікар Гайдар написав, що мені необхідно змінити клімат і місяців зо три побути в селі...

Ферхан. Батько одразу погодився, еге ж?

Сара. Мій татусь-пашусь найкращий у світі! Одного ніяк я йому не пробачу... Невже він не може бодай на тиждень вирватись до Стамбула відвідати свою донечку?

Ферхан (сміється). Ох і чемна в татка доця! Тільки одного я не доберу: спершу ти вела мову про тридцять-сорок днів. А зараз кажеш, що їдеш на три місяці...

Сара (сміється). Ну, три місяці — це так... Ніхто ж наперед не знає, чи піде мені на користь тамтешній клімат. Можливо, лікар Гайдар порекомендує мені повернутися до Стамбула раніше. Можливо, через якісь обставини ці тридцять-сорок днів теж скоротяться вдвічі... Може, я знайду якийсь гандж у весільному вбранні Весіме, можливо, чогось не вподобаю... Дядько для своєї доньки готовий на все, тож дивишся — через тиждень я знову в Стамбулі... Там поки замовили те, що потрібно — вже й весілля... А після весілля молодята можуть захотіти прогулятися до Стамбула. Або ж я візьму й захворію. Так що бачиш: ніщо не завадить моїй подорожі скоротитися з трьох місяців до пари тижнів...

Ферхан. Capo, а ти зовсім не міняєшся!

Сара. А чого мені мінятися? Крім того, коли ти побачиш, як я живу, як я розважаюся, то зрозумієш, чого я так тримаюся за той Стамбул... По-перше, в нас тут зібралася надзвичайно весела компанія. От дивись: Нермін Ведат, ти ж її знаєш, правда?..

Ферхан ....

Сара. Ну, чого ти мовчиш? Ферхан! Ферхан!.. (Зв'язок перервався.) Мадемуазель... Ми ж розмовляємо... Мадемуазель... Мадемуазель! (Чекає якусь хвильку, тоді, втративши надію, кладе слухавку.) Ох, уже ці телефони! Справедливо з них газети глузують. Два слова не можна подрузі сказати...

III

Сара — Нермін

Люба Нермін,

Вже тиждень не можу тобі написати. Ти, мабуть, вже на мене ображаєшся... Ми ж збиралися щодня листуватися, поки я тут. Ти мала писати мені, що там у Стамбулі робиться. Я мала тобі розповідати, що бачу тут. Це трохи рятувало б мене від нудьги в цьому маленькому глухому селі на березі Мармурового моря. Не сердься, що я не дотримала слова. По-перше, тут зовсім не так, як я собі уявляла. Поки що мені вистачає розваг і без листування. Але є й вагоміша причина моєї мовчанки: пароплав заходить на цю маленьку пристань лише двічі на тиждень. Оце вже справді поважна причина, чи не так? Ну не голубиною ж поштою відсилати тобі листи!

Та хоч би вже двічі на тиждень та пошта працювала справно... Три дні тому дув сильний лодос. Берег тут скелястий, і пароплав так і не наважився причалити. Попахкав ріденьким димком над білою морською піною, постояв віддалік, та й подався геть. Скрині, кошики, бідолашні пасажири, що чекали на пристані, — так і залишились ні з чим. Але мені було більше шкода тих, хто був на пароплаві, — і шкода, і смішно. Подивилися здалеку на омріяну пристань, та й мусили собі по шторму, по цьому шаленству повертатися до Стамбула. От пошилися в дурні!

Від оливкового гаю до узбережжя їхати хвилин сорок п’ять. Дядько привіз зі Стамбула маленький фаетон з плетеним верхом, тож на ньому ми й їздимо до містечка. Я хотіла власноруч кинути листа в поштову скриньку. Як вияв надзвичайної поваги й благовоління, правити кіньми погодився дядьків зять Ремзі-бей. Весіме справді дуже поталанило: Ремзі-бей, хоч трохи й наївний, але чистий і ґречний молодий чоловік... Балакаючи про те, про се, доїхали ми до пристані. В містечку, на невеличкій пристані, в той день було несподівано людно й пожвавлено. Я спочатку думала, що цей ажіотаж викликано штормом, але Ремзі-бей розтлумачив мені справжню причину:

вернуться

7

Мається на увазі окупація під час Визвольної війни 1919— 1922 років.

вернуться

8

Один із респектабельних районів тодішнього Стамбула.