— Ну, чого витріщились? Звичайної дівчини ніколи не бачили?
Я краєм ока роздивилася його. Сам маленький, мармиза здоровенна, видовжена, мов коняча морда... Він не з тих щирих фанатиків, що повчають народ для примноження слави Божої; він радше з тих, хто псує дурненьких, бідних, недосвідчених дівчат, раз на два-три роки міняючи жінку за принципом: «маю право оженитись, маю право й розлучитись».
«Шановний ефенді, а давай-но познайомимось поближче. Іншим ти закидаєш, що вони, мовляв, ніби ніколи звичайної дівчини не бачили. Ану ж погляньмо, чи багато ти сам бачив таких, як я!» — подумала я собі.
Якось поїхала я знову до міста. Чекаю на Ремзі-бея, який зайшов до одного з рундуків на ринку щось купити. Бачу —-суне повз мене староста: очі додолу, густі брови насуплені, щось бурмоче собі під ніс. І я одразу ж скористалася нагодою:
— Перепрошую, ефенді.[10] Можу я попросити хвилинку вашої уваги?
Він здивувався. Трохи завагався, та все ж зупинився переді мною. Але до мене не повертається, навіть не гляне в мій бік, стоїть, опустивши додолу своє видовжене похмуре обличчя, мов кінь в очікуванні вершника.
З іронічною ґречністю кажу:
— Ефенді, мала я молочного батька, якого дуже любила. Минулого року він помер, земля йому пухом... Але коли я побачила вас, то мені здалося, ніби це він встав із могили... Я така розчулена... Дозвольте ще хоч хвильку подивитися на вас... Звичайно, вам теж доводилось переживати смерть близької людини... Ви розумієте, що таке справжнє горе...
Староста отетерів. Стоїть, не повертаючи до мене обличчя, мабуть, вагається: взяти собі та й піти чи залишитись бесідувати. Хто зна, про що він там розмірковував, але врешті-решт вирішив-таки зі мною поспілкуватися. Обернувся до мене, не в змозі прибрати гнівний вираз з обличчя, подивився мені в лице. Ти б тільки знала, як я стримувалася в ту мить, щоб не засміятися... У пана старости були такі густі вуса, борода та брови, що якби їх обстригти й поділити, то вистачило б на вуса всім стамбульським молодикам. Посеред цих непролазних хащів височів величезний безформний ніс, над яким здивовано блимала пара близько посаджених кахляно-синіх очей.
Я собі далі бідкаюсь в описаному вище тоні. Пан староста дивився на мене, дивився, а тоді став мене розраджувати:
— Ну не помирати ж слідом за мертвим! Хай Аллах так само щедро наділить вас віком, як небіжчика землею...
Врешті ми розійшлися, пообіцявши одне одному час від часу зустрічатися й ділитися своїми негараздами.
Поговоривши зі мною, пан староста набув неабиякого авторитету в очах базарної публіки. Він, певно, і сам це помітив, адже, коли він відходив від мене, в його ході з’явилася якась курйозна велич.
Після того дня староста сховав меч у піхви. Тепер, побачивши мене здалеку, він несміливо підходить; будучи тепер моїм приятелем, він з погордою дивиться на інших, але зі мною спілкується дуже ввічливо, опустивши очі додолу, а коли я часом пройду, не звернувши на нього уваги — засмучується.
«Що за дурна та безглузда гра, Capo? — скажеш ти. — Яке може бути задоволення в тому, щоб мучити літнього чоловіка, прив’язавши його до себе та ятрячи йому душу?»
Я згодна з тобою, Нермін... Але я нічого не можу вдіяти... Я така ще відтоді, як була малесенькою дівчинкою... Моя врода розбестила мене. Я отримую якусь нездорову насолоду, підкорюючи тих, хто оточує мене, беручи їх у полон... Можливо, це хвороба... Мені здається, що краса, яка не сіє довкола себе захоплення та смутку, пропадає марно... Втім, я розумію, що чиню не дуже добре... Можливо, колись мені буде за це відплата. А може, кари вже почалися... Я бачу довкола людей, які щиро й віддано кохають одне одного, в’ють чисті та милі сімейні гніздечка. Ти знаєш, Нермін, як я кепкую з них... Але тепер до цих кпинів почали потроху домішуватися туга й заздрощі... Як прикро, що я не зумію присвятити своє життя комусь... Мені ніхто не до вподоби... А мені вже двадцять два... Пардон, звикла прибріхувати про двадцять два, то й тобі торочу... А тим часом нам з тобою вже по двадцять шість, чи не так? І якби ми час від часу, зачинившись у своїх кімнатах і підраховуючи, не збивалися з ліку від хвилювання й розпачу, не обманювали самі себе на місяці й роки, то результати підрахунків виглядали б іще сумніше. Отже, через пару років уже й тридцять... А там незабаром... Ти бачиш, я все-таки маю рацію, коли кажу, що кари почалися... Ішлося собі про приємне, аж тут, ні сіло ні впало, — розмова перескочила на таку невеселу тему. Чому, до чого? А проте маю тобі розповісти дуже важливі речі. Отже, починаю... Мов учитель історії, подаю матеріал у хронологічному порядку... Але ж знову стукають у двері... Мабуть, знов дядьків зять.