— Капітане, ти гяур,[16] чи що? Розвертай пароплав!
Тоді, вранці, ти, напевно, бачила капітана. Відставний військовий моряк, кремезний, невисокого зросту, з червоним обличчям і сивими вусами... З люлькою в руці, перехилившись через поручні капітанського містка, він намагався щось пояснити натовпові, але за гамором його сиплий голос годі було розчути. На обличчі в нього відображався радше гнів, аніж тривога.
Врешті-решт, він махнув рукою, мовляв, ідіть ви під три чорти, і пішов геть.
Я вихором злетіла на капітанський місток. Капітан вхопив мене за руку і став пояснювати:
— Ніхто там не тоне... Не хвилюйтеся, кючюк-ханим[17]... Я не можу їм втлумачити...
— ?!
— Шайтан би його забрав!.. Це в нього розвага така: щотижня, коли ми тут проходимо, він тоне, а потім оживає... Колись він справді потоне, а я знову пошиюся в дурні...
Гамір і лемент на палубі почав стихати. Декілька матросів вийшли до пасажирів і, вочевидь, дали їм такі самі роз’яснення.
Капітан запропонував мені розкладний стілець і повів далі:
— Це спортсмен... Просто кара Господня якась. Він мов тюлень — йому що суша, що море — однаково... Вони зі своїми приятелями вже декілька років улітку стають тут табором на пару місяців... Погляньте он туди... Бачите ось той пагорб, порослий лісом? Біля його підніжжя видніються такі ніби великі камені... То їхні намети. Днів тридцять-тридцять п’ять тому ми теж тут проходили, так він нам такого самого коника викинув. Першого разу ми повірили, зупинилися, спустили шлюпки. А дехто роздягся та й шубовснув у воду. Коротше кажучи, за-тягли ми його на борт. А він, проклятущий, візьми та й прикинься потопельником! І мармиза ж у нього така вимучена...
Капітан сердито вів далі:
— Та ще й так вправно вдає: я ніколи в житті справдешнішого потопельника не бачив... І пику таку бридку бачив уперше... Коротше кажучи, намучилися ми з ним: витягли йому язика, трусимо — намагаємось витрусити воду, якої він наковтався. Жінки репетують, діти плачуть... Я вже думав — усе... Раптом цей «мрець» як схопиться на ноги! Аллах, Аллах, уявіть собі, як всі перелякалися! Треба було схопити його, проклятущого, та дати прочухана, але ж... Він виявився спритнішим: реготнув собі та й стрибнув за борт. Тюлень, та й годі... Я ще не бачив, щоб так плавали. В ньому тваринячого таки більше, ніж людського... Погляньте, кючюк-ханим: то він кричав: «Поможіть! Рятуйте!», а тепер гойдається собі на хвилях!
Пароплав уже відійшов досить далеко. А «потопельник» розлігся собі на воді, мов у шезлонгу на власному подвір’ї, та й заспівав.
Капітан виявився людиною добродушною. Задумливо всміхнувся, та й каже:
— От хоч і знаю, що цей негідник нас морочить, а все одно щоразу неспокійно на душі. А що як він раптом справді потопатиме? Ніхто ж всерйоз не сприйме, подумаємо, що знову комедію ламає...
— Цікаво, звідки він, цей спортсмен? — спитала я.
— Та звідки ж іще? Наш земляк... Де ще, крім Стамбула, може вирости такий рідкісний фрукт?
Старий капітан так і протримав мене, аж поки не причалили. Ледь не силоміць напоїв лимонадом, пригостив фундуком.
Яке тут неймовірне море, Нермін! Вздовж узбережжя розкидані уламки скель, на яких юрмиться морське птаство, а відтак ми йдемо далеченько від берега. Але глибина тут така мала, вода настільки чиста й прозора, що видно піщане дно, водорості, білу гальку. Крізь брижі на воді сонячні промені відбиваються на дні зеленкуватими колами... Прямо під ногами привидом якоїсь фантасмагоричної казкової істоти біжить тінь від пароплава. Поля на гірських схилах навпроти здаються тепер іще барвистішими й яскравішими. Якщо ти вже так прагнеш порівнянь, то я б порівняла їх зі строкатою габою, яка вкрила пагорби...
Щойно пароплав завернув за порослий оливковими деревами мис, показалося містечко. Гарненьке, з червоними черепичними дахами й сонячними зайчиками в шибках. В бухті нам назустріч вийшло два човни. Коли вони наблизились, я побачила наших: дядька, дядину, Ісмет-ханим, Весіме, Ремзі-бея, когось іще з його родини... Вони виїхали зустрічати мене. Поки пароплав причалював, ми з ними спілкувалися — де словами, де жестами.
Нермін, я б оце сьогодні цілий день просиділа вдома, пишучи тобі листа.
Наших сьогодні запрошено на пікнік, який влаштовують родичі нареченого... Я не пішла, сказала, що нездужаю. Ремзі-бей, який готувався до цього ще від дня мого приїзду, раптом засмутився. Сам він наполягати не наважується, тож підсилає до мене своїх численних родичів. Але я затялася.
Зараз вони собі розважаються в оливковому гаю за селом... Навіть, напевно, вже й потомилися. Я знаю все, що там діється, ніби сама там побувала. Старші порозлягалися в затінку дерев... Неквапно ведуть бесіду про цьогорічний врожай... Дехто дрімає... Молодь розбилася на групки й розійшлася по гаю... Що ж до Ремзі-бея та Весіме, то за старою традицією щасливі молодята перед медовим місяцем вечорами ходять на берег моря. А відтак Ремзі-бей тернистою стежкою повів Весіме до моря. Яких тільки дурниць не наробить наївна дівчина, вважаючи, що так вона фліртує зі своїм нареченим. Я лишень подумаю про це — мене одразу сміх бере. Уяви собі, Весіме сідає край стежки: «Я боюся тут спускатися. Мені паморочиться голова...» А Ремзі-бей їй у відповідь починає розводити якусь любовну філософію на зразок: «Кохана моя, я тебе на руках понесу! Мені немає більшої розради в житті, аніж нести тебе отак тернистим життєвим шляхом!»... Або, наприклад, їй у руку вп’ялася колючка... Вона стогне, немов це не колючка, а кинджал, а той метушиться... Авжеж, що ж іще робити Ремзі-бею, як не метушитися: «Дай-но, любонько, я подивлюсь... Дай-но пальчика! Через мене поранився, маленький... Ох уже мені ці бездушні колючки! Як можна кривдити таку малесеньку ручку? Коли малятко заб’є ручку, то мама поцілує — воно й минеться... Можна я тебе так само полікую?» — ширяє він у поетичних висотах. І нарешті, сцени кохання на березі моря... Але я впевнена, що Ремзі-бей усе це промовляє скоріше вустами, аніж серцем. Він, бідолашний, відчуває, що щастя його неповне, а в душі оселилася якась незрозуміла туга. Але про причину він іще й сам не здогадується. Трохи засмучено і мляво прогулюється зі своєю нареченою берегом моря, та й думає собі: