— Ну, от, Женечко, я й завітала до вас. Ще раз — здрастуй! Чого ти зблідла? Мене злякалась? Чи не рада, що я прийшла в гості?
Галина Степанівна не вміла так прикидатися, вона все ще стояла, немов приглушена, і їй двічі було незручно — і перед дочкою, і перед вчителькою.
— Женю, з ким ти розмовляла? — як можна лагідніше спитала мати.
— Як? Коли? — по голосу відчувалося, що Женя злякалась, але оволоділа собою, напружилась і готова до захисту. — Коли? — зробила вона невинну міну.
— Тільки що.
— Ні з ким я не розмовляла.
— Женю, ми чули. На власні вуха. Ти чесна людина — скажи.
Дівчина обвела поглядом підлогу, де валялися книги, і ніби здогадалася, про що мова.
— A-а! Так то я сама з собою.
У матері тінь попливла по обличчю. Сором! Неправду говорить дочка. Та ще й при вчительці.
(А Женя казала правду. Тільки мати й вчителька забули в цю мить, що до таких людей, як Женя, часто приходять таємні друзі — із підвалу, горища, із старого покинутого будиночка за стадіоном; ці друзі приходять тоді, коли ви дома самі й вам хочеться з кимось порозмовляти).
Словом, Галина Степанівна більше не стала розпитувати дочку, кивнула Ізольді Марківні: ходімте на кухню. Там вона вибачилась перед учителькою, сказала, що сама поговорить із дочкою — досі вона ніколи й нічого не приховувала від неї. «Розпитаю і прийду до школи», — пообіцяла мати.
Жінки попрощалися, Ізольда Марківна на прощання мило всміхнулась і ще раз нагадала:
— А радіолу купіть. І обов’язково поставте на кухні.
...На вулиці стемніло. Спалахнули за вікнами ліхтарі,
ще напруженіший став гул машин — відчувався кінець робочого дня. Галина Степанівна поспішала — мав прийти чоловік, а на плиті ціла виварка білизни. Вона прала, викручувала простирадла й наволочки, міркувала, що зготувати на вечерю, але всі думки й клопоти заступало одне: що сталося з Женею? Що в неї за таємниці? Чому вона криється і говорить неправду? Може, оце й наступає той складний, перехідний період життя, коли ламається не тільки голос, а й характер, звички і дитина стає дорослішою? Раніше дочка була як чисте скло — все у неї на виду, все ясне й відкрите. А тепер — якась упертість, мовчання, якісь секрети.
Галина Степанівна сяк-так прибрала на кухні й зайшла до Жені. Та сиділа за столом, перед лампою, заглядала в розгорнутий підручник і щось писала. Худе смагляве обличчя було зосереджене, чубчик стирчав їжачком. А вуха — мабуть, від того, що дівчина заглядала в підручник, — злегка ворушилися.
— Задачі робиш? — спитала мати.
— Задачі.
— Виходять?
— Виходять.
У Жені завжди виходило. І задачі, й англійська, й ботаніка. Вона ніколи не просила батьків, щоб їй допомагали.
Мати постояла коло дверей, зітхнула й почала здалеку:
— Женю... Чого ви все-таки балувалися в класі?
Женя страдницьки глянула на матір, ну що, мовляв,
від мене ви хочете? І як вам пояснити?
— Знаєш, мамо, от коли вона прийде в клас, Ізольда Марківна, і просто розмовляє з нами на перерві, то така весела й хороша, і дівчата липнуть до неї — розпитують, роздивляються. А як почне урок пояснювати — ну, так нудно, так нецікаво.
— Як це нудно?
— Та просто. Аж спати хочеться... А от директор, у нього все навпаки: сам нудний, наче сердитий, а заговорить про Троянську війну — у класі тихо-тихо, навіть Бен мовчить, тільки сопе...
Мати так і не втямила, чого зірвався урок малювання. Тоді спитала відвертіше:
— Ну, а те звірятко, що в тебе було? Десь мабуть, на вулиці знайшла?
— Мамо, — глянула Женя благально, — що ви всі до мене?
На кухні в цей час щось зашипіло — видно, збігла молочна каша, і мати, охнувши, побігла туди, звільнивши Женину душу від настирливого розпитування.
Проте сьогоднішній день не закінчився для дівчинки так благополучно.
ВАСИЛЬ КІНДРАТОВИЧ НА ТРИБУНІ ООН
Київ затих. Була друга година ночі. Мати й Женя вже спали, коли на сходах почулися важкі повільні кроки — здавалося, хтось там шкребе мітлою. То повертався додому тридцятип’ятирічний прем’єр сім’ї — Василь Кіндратович Цибулько. Худий і насуплений, з перекошеними окулярами на носі, він ішов, добре заточуючись, однією рукою хапався за перила, а другою притискав до грудей сундучок з малярськими щітками. На першому марші Цибулько зупинився, передихнув і сказав: «Леді й джентльмени! Вони затопили двадцять шість контейнерів на дні Атлантичного океану! — Він ткнув пальцем у стіну. — Ви знаєте, що це означає? Це загроза світовому океану!» Цибулько похитався, строго подивився на котячу фізіономію, видряпану кимсь на рудій стіні. Посварився на кота й почовгав далі, на другий поверх, до своєї квартири. Довго встромляв ключ у замок і ніяк не міг попасти. Тоді виголосив знову: «Джентльмени, ви знаєте, що в тих контейнерах? Страшна отрута? Так, страшна отрута. Це вам кажу я, Василь Кіндратович!.. Схаменіться!..»