Щоб зрозуміти, до кого адресує свою промову Цибулько, треба повернутися трохи назад.
Василь Кіндратович різко спускався на землю. Цілими днями лазив на риштуваннях, десь під куполами собору, на дахах, на баштах, словом, там, де стружуть холодні вітри і де хмари товчуться над головою. В небі, на верхотурі, він був перший маляр у Києві. Так в усякому разі казав сам про себе: «В цьому ділі я перший — пошукайте ще такого!» Він дуже пишався тим, що фарбував стіни університету, білив і підсинював дзвіниці Софійського собору, прикрашав фасад піонерського Палацу. Він був не тільки маляр, а й ліпник, художник, реставратор.
Словом, там, на риштуваннях, Цибулько мав золоті руки. А коли спускався на землю, то ті руки інколи тяглися... до чарочки.
Треба сказати відверто: Василь Кіндратович пив рідко. Якщо й пив, то принципово — тільки тоді, коли знаходив у газетах якесь страшне повідомлення: про атомні вибухи, отруєння води чи атмосфери або щось подібне, йдучи додому з роботи і серцем відчуваючи тривогу, Цибулько заглядав до газетних вітрин, і якщо знаходив там тривожні вісті, бив себе картузом по коліну й казав: «Я так і знав! Я їх попереджав!» Обурений до краю, рішучою ходою прямував у винний погрібок, щоб там, за столиком, знайти собі співрозмовника (друга чи суперника) і довести йому: треба пристукнути імперіалістів, і негайно, бо вони доведуть нашу землю до повної катастрофи.
Так було й цього разу. На першій сторінці «Известий» він прочитав повідомлення — «Смертоносний вантаж», де говорилося, що Вашінгтон затопив у водах Атлантики 3000 тонн отруйного газу. Це настільки його потрясло, що він замовив собі потрійну порцію вина, мало не побив дідка-компаньйона, який заявив, що газ — то мильні бульбашки, рознесе його океанська вода й сліду не залишиться.
Розбушованого Цибулька ледве втихомирили й спровадили за двері погрібка.
До глибокої ночі ходив після того маляр Цибулько площами й бульварами Києва, закликаючи громадян до пильності. Вилазив на тумби, на лавки, на гранітні парапети й виголошував:
— Громадяни, люди й товариші! Океанська хвиля несе страхітливу отруту! Вона наближається! Береги Європи вже чорні!..
Він підносив себе все вище й вище — на обласні, на союзні трибуни. А скоро виступав у Ленінграді, в Парижі, на європейських конгресах. Голос його міцнів, набирав ораторської сили й розкотистості. І ось, зіп’явшись аж на трибуну ООН, він прихилитався до свого будинку на Стадіонній вулиці, намацав двері квартири й неслухняними руками відімкнув замок. Пропхавшись у коридорчик, сказав:
— Океан отруєно, тисячі китів викинулись на пісок Флоріди.
Проте, по запаху свіжої білизни, якось одразу відчув,
що він уже дома. І блискавично переродився: умовк, наче аж протверезів, став навшпиньки. І, як балерина, нечутно прослизнув у кімнату.
З відчуттям, що завтра йому перепаде, він і заснув.
Снились йому вибухи, землетруси, гірські обвали. Океанські хвилі підкидали Цибулька вгору й сторчма опускали вниз, у грудях не вистачало повітря, і хтось настирливо лоскотав йому в носі. Цибулько чхнув і прокинувся. І ніби почув із темряви шепелявий голос. Той голос проказав: «Хо він хропе на всю хату!.. Поверхнись мені й цить!» Чиїсь волохатенькі пальці знову налапали його носа і почали обережно просовувати в ніздрю сірника чи паличку. «Ап-чхи! — злякано пирхнув Цибулько. — Який це біс тут лазить?» А в темряві на його грудях щось пововтузилось і знову прошепелявило: «Хропе!.. Тхи в мене зараз похропес!..» І провело під носом волосинками, аж затхнуло грибками, пліснявою — явно не людським, а звіриним духом.
Цибулько похолов: диви, що за очмана?!
Хотів поворушити рукою — не ворушиться, отерпла рука, стала як мерзла рибина. І пальці злиплись, наче у мертвого. Тільки чуб стовбурчився, наче трава у мурашнику. Він лежав заклякло, не дихав; потім розвів-таки пальці, тихенько просунув їх у темряву і смикнув за шнур. Спалахнув торшер. І ось! Прямо у нього на грудях! Перед самим носом! Сиділо якесь бісеня. Примружившись, затулялось од світла долоньками. Було воно руде, маленьке, з волохатими ручками.
Розуміючи, що він добре хильнув, що все це могло йому приверзтися, Цибулько все-таки дригнув коліном і закричав: