— Геть! Іди звідси! Киш, очмана!
Напружився, ліктями й колінами підкинув простирадло, рвонув його з себе.
Звірятко гупнуло на підлогу, перекинулось, але відразу ж схопилося і зацокотіло копитцями по паркету. За ним волочився цупкий, довгий, з китичкою на кінці хвіст.
— Галю, чорти! Чорти в хаті! — несамовито заторсав жінку Цибулько.
Крик у квартирі розбудив Женю.
Стривожена, вона прокинулась, закліпала віями, зганяючи сонну сліпоту. Кругом було темно й сіро, тільки за вікном, у провулку, горіла електрична лампочка, немовби Обгорнута жовтим пухом. Тиша надворі, ніч, пізня година. А десь поруч, за стіною — якийсь шум, гвалт і батьків голос:
— Стій! Лови, лови його!
Щось брязнуло (ніби чашка) і з дзенькотом розсипалось на друзки.
Женя нарешті второпала, що цей гамір не в сусідів, не в Жупленка, де завжди сваряться, а саме в них, у першій кімнаті. Чути було, як бігав там батько, за кимось ганявся і вигукував:
— Ага! Ось я тобі зараз! Стій, ти куди!
Дівчина скинула ковдру й посунулась униз, ногами відразу піймала свої розтоптані капці. Стала, боязко озирнулась: іти їй туди чи ні? І що там робиться?
А в першій кімнаті було ввімкнуто світло, внизу під дверима ясніла вузенька біляста смужка. І здригалась підлога, тупіт, ляскання, шарудіння — наче в класі, коли грають вони гуртом у квача. Ось гуркнули стільці, батько закричав:
— Стоп! Ні з місця! Зараз накрию!
І, мабуть, стрибнув з канапи, послизнувся на паркеті, бо застогнав і сердито вилаявся.
О! Прокинулась мати. Сонним роздратованим голосом затягла:
— Господи! Що ти робиш, Василю? Що ти затіяв серед ночі? Людей побудиш!
— Галю! — важко сопів батько. — Галю, чорти в хаті! Диви — оно під стіною стрибає!
— Набрався! Я так і знала! Вже чорти в очах тобі скачуть. Казала, до чого доведе тебе чарка!
— Та ні, подивись, Галю! Під тумбу заліз, під телевізор. Прищулився. А очі!.. Зелені баньки, аж страшно!
Цибулько то хихотів, то злякано відскакував, і голос був у нього хрипкий і писклявий від збудження.
— Васю! — не на жарт стурбувалася мати. — У тебе часом не біла гарячка? Ляж засни, заспокойся...
А батько розпачливо:
— Та встань, прошу! Встань, Галочко! Он він сидить у кутку. Подивись! Ну, прошу тебе!
Зарипіла канапа. Видно, мати підвелася з постелі.
Женя стояла за дверима у нічній сорочці, і під ребрами їй закололо — чи від холоду, чи від нервового дрожу. Легенько, одним пальчиком вона потягла на себе двері і, коли смужка світла навкіс перерізала стелю, заглянула одним оком у щілину.
Батько й мати стоять на колінах і, наче б’ють поклони, — зазирають під тумбу.
— Ти диви! — завмерла в низькому поклоні мати. — Вже й мені ввижається! Справді, ніби щось сидить! Може, пацюк? Васю, подай совок, я попробую вигребти.
І раптом сонне, засліплене світлом дівча стало перед батьками у білій нічній сорочці, з припухлими очима, з м’якими й круглими вушками, рожевими від тепла. Сонний, довірливий метелик.
— Ма... Не треба совком. Там нічого нема. Я розкажу...
БЕН. 101-ША АРМІЯ ЮНИХ ШИБЕНИКІВ
А все почалося з Бена.
Коли Женя виходила на балкон, їй видно було весь двір. Перед їхніми вікнами стояла кочегарка — незграбна цегляна споруда з високою трубою, чорною від диму. За кочегаркою стримів баштовий кран, а рядом поволі підіймалися стіни дев’ятиповерхового будинку, позираючи на сонце порожніми вікнами. Тут валялися купи цегли, глини, піску. На цьому майданчику, оточеному кочегаркою, купами цегли, а далі загорожею, і розкинувся їхній двір.
У дворі зберігалися сліди колишніх стареньких особнячків — залишки дикого винограду, квітників, кілька фруктових дерев, струхлявілі парканчики, вже де-не-де повалені, з діромахами вибитих дощок, крізь які зручно було пробиратися у сусідні двори, а то й на заводський стадіон.
У дальньому кутку, закриваючи двір од північних вітрів, стояв новий семиповерховий будинок, облицьований білою плиткою. В тому будинку, теж на другому поверсі, проживав Андрій Кущолоб, тобто Бен.
Жені видно було його балкон, над яким погойдувалась імпортна, японська циновка з імператорським знаком — яскраво-червоним сонцем, що в сліпучому промінні виходило з моря. На тлі того сонця і з’являвся на очі публіки генерал 101-ї армії Бен — Кущолоб. Воїнство вітало появу Бена дружнім вереском, а коли Бен лев’ячими стрибками спускався вниз, від тупоту десятків ніг гоготіли підвали й під'їзди, вигуки «ура!» і «щоб ви показились, окаянні!» прокочувалися двором. Одне слово, починалися баталії, про які ми розкажемо дещо згодом.