Женя ступила ближче. Дивно: світились не тільки очі, а й уся заглибина. Стінки її були залиті морським прозоро-зеленкуватим світлом. І в тій печерці сиділо... якесь звірятко. Сиділо скулившись і трусилося від холоду чи від простуди. «Морська свинка! — прошепотіла Женя. — їй-право!» Таких вона бачила на Куренівці, на пташиному базарі. Точно! Невеличка, а шерсть цупка, дротяниста, схожа на добре підсохлі водорості.
Пересилюючи страх, Женя просунула руку і обережно потягла малого з печерки.
Воно скоцюрбилось, заухкало. Видно, було нездорове.
Гублячись у здогадах, Женя поспішила до виходу. Вибралась на широку пряму галерею, куди вже проникало сіре розсіяне світло. «Хто ж ти такий?» — мовила вона, вище підняла свого бранця — і остовпіла. Закліпала очима, не вірячи сама собі. Чи не спить вона? Перед нею справжній гномик. Ось руки, ось пальці, вкриті щетинками, ось долоні — сухі й зморщені, як у маленького дідка. Викапаний чоловічок! Волохатенький, не більший за людську долоню. А це що? Хвіст! Довгий, цупкий, з китичкою на кінці.
— Ха! — зраділа Женя. — Так це ж мавпочка! Мавпеня! Видно, втекло з зоопарку!
Тільки гномик почув оті слова «мавпочка, мавпеня», як раптом зашарпався, зашкрібся. Його гостра симпатична мордочка гірко скривилася, він заухкав, закрутив головою, тикаючи собі пальцем у ріденьку борідку. Хіба могла думати Женя, що це створіння уміє говорити, але зараз у нього біда — заклало горло.
— Ні, таки справді мавпочка, — задумливо повторила Женя.
— Ав! — крутнувся чоловічок і ляснув долонею Женю по губах. — Хама ти авпа!
— Що?! — аж поперхнулася Женя. Її не так здивувала людська мова звіряти, — бо в казках, у мультфільмах, скажімо, всі звірі говорять. Її здивувало те, що це створіння зненацька ляснуло її по губах.
— Хама ти авпа! — ще раз смикнувся чоловічок. — Хіба ти не хачиш, я хортик, і хо... хорло.
— Який хортик? Яке хорло?
— Хорло болить. Анхіна, — зашепелявив чоловічок. Потім поухкав, покашляв і насилу вимовив: — Бач, прохтудився хеть. Хортик я. Хого ти вихтріщила хочі?
А було чого витріщатися! Мале волохате звіря, яке Женя знайшла у підвалі, раптом заговорило, каже, що воно хортик та ще й лається.
— А нумо гайда на світло, — рішуче мовила Женя. — Там роздивимося, що ти за хортик.
Вона повернула до виходу, аж тут загупотіло згори, прошелестіло на сходах і разом із вітром влетів у підвал Вадька Кадуха. Присів, по-воротарському розставив руки (а на обличчі тигрячий вираз) і вереснув:
— Га-а-а, от вона де! Цибулька! В’яжіть її!
З криком вбігла ватага, Женю схопили й поцупили, як мурашки стеблину, а вона заборсалась, сердито замолотила ногами:
— Пустіть! Пустіть, кажу! Я більше не граюся. Чуєте!
Хлопці знали, що Цибулько дивачка, що вона стає
«ненормальна», коли їхня команда «розстрілює» котів або клишоногу Джульку. Тоді вона пищить, затуляється руками, лізе під дула і репетує на весь двір: «Не тре! Не смійте! Оддайте сюди!»
І зараз вона злісно пручалась, і молотила ногами пошарпане воїнство.
— Та ну її! — крикнув своїм Кадуха. — Пустіть її, компанєро! Сказано — баба!
ГАЛИНА СТЕПАНІВНА. ДОРОГА ДОДОМУ
Столик Жениної мами стояв під стіною. В друкарському бюро — а воно займало чималу квадратну кімнату — стіни були оббиті повстю, а зверху обтягнуті ситцем. Це робилося для того, щоб хоч трохи приглушити звуки. Та все одно, коли вісім друкарок одночасно починали строчити на своїх «Оптимах», у кімнаті стояв нестерпний сухий тріск. Раз у раз відчинялися двері, в друкарське бюро вбігали задихані журналісти і з порога кидали:
— Галю, мені терміново! Прошу!
Галина Степанівна сиділа на терміновій роботі. А оскільки на радіо всі поспішали, всі запізнювались, бігли на запис, то у неї збиралося найбільше рукописів. Правда, ні для кого не було секретом, чому журналісти товпились до крайньої машинки: цю маленьку, худорляву жіночку просто любили на радіо. Любили за терпеливість, за працьовитість, за м’яку лагідну вдачу. В редакціях знали: Цибулько візьме найбрудніший рукопис (без бурчання, без нервувань) і передрукує на коли вам треба.
Женя не раз дивувалася: мама могла розмовляти з
ким-небудь, могла дивитись у вікно або сидіти, стомлено заплющивши очі, і в той же час швидко-швидко друкувати. Вона так добре знала клавіатуру, що працювала наосліп. Здавалося, мамині думки десь витають далеко, а пальці самі працюють, пересувають каретку, знаходять потрібну літеру й ніколи не зроблять пропуску, не виб’ють «чужого» знака. До того ж Галина Степанівна, що у свій час на «чотири» й на «п’ять» закінчила школу, мала непогані знання з мови, любила читати (і найбільше про війну, про дітей, про щось героїчне), тож вона не тільки сама друкувала грамотно, а частенько підправляла й журналістів, котрі від поспіху чи неуважності десь та допускали помилки.