...Шипіли пневматичні двері, вбираючи і випускаючи пасажирів, у тролейбусі ставало тісніше, якась дама нервово покрикувала: «Де білети! Передайте сюди білети!» Проте Галина Степанівна нічого навкруг не чула. Вона поринула у свої думки й спогади. Дивилася в одну точку й ніби когось переконувала: «Я на роботі й на роботі, а треба ближче до дочки. Росте, дорослішає, і якось тривожно стає — чи не прогавимо щось? Прибіжить із школи, і по очах її бачу — повно таємниць, повно життя й хвилювань. А як узнати, як допомогти, як захистити її серце?..» Галина Степанівна згадала Бена, його матір-красуню, що зараз гастролює десь у Канаді, вражено спитала себе: «Ну, як так можна? Народила й покинула хлопця на діда, хай росте, мов трава. А воно саме товчеться у дворі, чи довго йому до біди?»
Тролейбус підкинуло на вибоїні, огрядна тітка повалилась на друкарку, вм’явши їй в лице хризантеми. «Ой, та ви б обережніше», — спробувала рукою відгородитись Галина Степанівна. «О, краля заморська! — завелась пасажирка. — Бачили таку, не дмухніть!» Цибулько не слухала, що там виголошує тітка: мало що наговорить людина згарячу!
Одвернулась у куток, з жалем подивилась на квіти: пропали. Сплющені, немовби хтось наступив на них. Раптом, без всякого, здається, зв'язку, Галина Степанівна подумала: «Післязавтра неділя. Скажу дома, та й поїдемо у Пущу-Водицю. Гуртом, сім’єю. Зараз у лісі гарно. Золота осінь. Гриби. І Жені треба хоч трошки розвіятись, побути на повітрі. Та й поговорити нам з дочкою вже є про що»
СИНЬКО, СИН СВОГО ДІДА
Хтозна, чи справді Жені щось піймалося в підвалі, чи всю ту розмову з «хортиком» вона вигадала (а дівчата мастаки на вигадки: посадить перед собою надувного ведмедя і уявляє, що вона вчителька). Одне слово, як би там не було, а казка, таємниця надовго оповили Женине життя з цієї хвилини.
У кімнаті було напівтемно. По-вечірньому глухо й напружено гула вулиця. Трасою пливли нібито не машини, а тільки червоні сигнальні вогні, і в Жениній кімнаті ковзали по стінах легкі червонясті відблиски. Дівчина підійшла до вікна й запнула штору. Їй здавалося, що хтось видряпається до другого поверху і підгледить, що в неї за химерний звірок.
В кутку, за книжковою шафою, стояв у Жені нічничок. Вона ввімкнула його. М’який синюватий присмерк огорнув кімнату. Шафа, столик, тумбочка — всі предмети наче застигли, опустилися на морське дно, ховаючи під собою тіні рибок і крабів. У такому світлі, приглушеному, напівтаємничому, саме й розмовляти з химерними істотами.
Женя підбила подушки, посадила чоловічка у своє ліжко (він справді скидався на карлика, що його колись подарував їй батько), обтулила його ковдрою й сказала:
— А тепер давай по-серйозному: хто ти такий і звідки? Тільки не вигадуй. Я не маленька, вже в п’ятому класі, так що казочкам не повірю.
Чоловічок зітхнув, сумно подивився на Женю і прошепелявив:
— Анхіна... Нарив у хорлі... Прошу, ради бога, найти в підвалі пехеричок... чхай треба... зхвари... полоскати горло, бо вмхру.
Він прохрипів це печально й звісив набік голову. Тут і без лікаря було ясно, що він таки хворий. Женя помацала груди, спинку, живіт — тіло у звірятка пашіло, шерсть злипалась від поту, а руки (чи лапки) кволо й безсило лежали на подушці. Женя стривожилась, обкутала його ще й кофтою. А мале знов заухкало, закашляло, тіло у нього затрусилося, на очах виступили сльози. Женя згадала про печерички, швидко схопилась:
— Лежи. Накрийся. Я збігаю у підвал.
Осінь. Шоста година вечора, а вже на вулиці сутінки, холодно, гави летять на ночівлю за місто. Кошлаті тривожні хмари у небі. Женя озирнулась — у дворі глухо, нікого нема; вона шмигнула вниз по сходах. І вдень і ввечері тут стояла однакова темрява, густа й непорушна. Але зараз було страшніше спускатися, може, тому, що позаду не світилася сонячна пляма на виході. Та все ж дівчинка полізла в тунель, кажучи собі: «Подумаєш, не боюсь, я вже ходила тут!» — але ноги чомусь ступали невпевнено, як ватяні...
Грюк! — це ящики. Не лякайся! Просто зачепила ногою. Саме тут валяються залишки картоплі і яблук. Тхне сирістю, пліснявою, гниличками. Женя пошастала внизу і нашкребла зі стіни плісняви, грибків. (Згадала: a й справді, це ліки — пеніцилін же роблять із чого? Із грибків!)