На щастя, таке з Цибульком траплялося рідко. І коли наступало свято чи вихідний день, Василь Кіндратович, як правило, перший казав: «Поїхали! На лоно природи! Дома ні за яку ціну!» І вони збиралися й рушали з міста — у ліс, до річки, у заповідні місця. З кожного походу мати приносила додому щось дороге й пам’ятне їй — пучок барвінку, дивовижної форми шишку, яскраве осіннє листя. Квіти або гілочку вона ставила у воду й раділа: «Женю, подивись, як гарно!» А коли їздили в Чернігів, викопала на лузі кущ поліської м’яти, посадила у себе на балконі. Та м’ята розрослась і пахла вечорами на весь двір...
Всі готові — кеди зашнуровані, куртки на плечах.
— Бригада, в похід! — говорить батько, поправляє окуляри, і вони рушають з дому, солідно спираючись на палиці — кожному батько вирізав по росту і помережив всякими марагульками. Всі троє цюкають по асфальту палицями, і Женю охоплює радісне передчуття: «У ліс! На цілий день — що може бути прекрасніше!»
Сімейною шеренгою вийшли з двору. Батько й мати повернули на Артема, а Женя на мить зупинилася.
«От він, підмочений герой з підвалу!» — блимнула оком на протилежний бік вулиці.
На воротях старого дерев’яного будиночка, що давно був приречений на знесення і ждав, коли його звалить набік бульдозер, стояв, нудьгуючи, Вадька Кадуха. Той, кого Женя охрестила «підмоченим героєм».
Червоний шарф, зав’язаний по-паризькому й недбало кинутий за плече, тільки відтіняв сіру худорлявість його лиця, гострого, як лезо бритви, з чорним пушком під носом. Завжди невмиваний і голодний, Кадуха зеленішав день від дня, і коли він, сутулячись, спинався перед своїм будиночком у знаменитій воротарській стойці, здавалося, що то наїжилося зле й роздратоване кібченя.
Зараз Кадуха стояв не просто так, а чвиркав на асфальт, щоб перевірити: чи вийде із його чвирків правильний хрест. Хрест потроху вимальовувався, але тут де взялись Цибульки — ламаним строєм прочовгали вони до тролейбуса. Вадька провів їх прискаленим оком і сказав: «Подумаєш — кадри! В ліс попхались, у дебрі! Що там робить між пеньками?»
Кадуха був злий сьогодні на весь світ, його зранку ні за що ні про що відлупцював батько.
Зараз Вадька стояв на воротях з нудним туманом в очах і думав, куди б його податися і як згаяти вихідний день.
На горизонті, тобто у ближньому провулку, виткнувся Бен, і Кадуха пожвавішав: є компанія! «Генерал» ніс туго напаковану сітку з Молочного магазину — цього з ним ніколи ще не бувало. Сам Бен, видно, соромився такої принизливої ролі, бо йшов, одвернувши носа, ніби й не помічав Кадухи.
— Привєт! — гукнув йому Вадька. — Кінчай трудовий подвиг і виходь. В кіно змахаємо.
— Нє! — сказав Бен кисло. — Дід упав із копит. Серце. Валідол смокче. (Бен промовчав, що причиною того — кубинські сигарети, знайдені дідом у джинсах).
— Плюнь, — шморгнув носом Кадуха. — І прихвати щось на зуба — сайрочку або голландського сиру.
Бен якось невизначено хмикнув, а коли пройшов у двір, то через увесь будинок — дві капітальні стіни і внутрішні перегородки — показав Кадусі дулю: «Ось тобі сайрочка!» Бен і побоювався Кадухи, і запобігав перед ним, бо Вадька, що не кажи, був не тільки сильніший, а й характером затятіший, — розізлившись, міг кинутись і на дорослого.
«Шкет! — презирливо чвиркнув Вадька услід Бенові. — Ще в генерали пнеться! Колись тобі соплі втру, будеш у мене денщиком...» (Кадуха зробив би це негайно, але ж... копійки й консерви! Повна залежність від Кущолоба! Доводилось терпіти).
З покірно зігнутої спини Бена, що сховався із сіткою за будинком, Вадька зрозумів — той не вийде зараз на вулицю. «Слабак! Краще не зв’язуватися з такими!» І Вадька вирішив сам податися в кіно. У «Комунарі» показували єгипетський фільм «Любов і зрада» (тільки для дорослих). А Кадуха інших фільмів не визнавав, крім тих, що не для дітей. Там же, в «Комунарі», він мав свою персональну ложу. Треба тільки обігнути будинок і з внутрішнього двору вилізти по стіні (пожежною драбиною) на самий дах, а там через віконце на горище. Посеред горища тьмяно просвічувалась квадратна сітка — вентиляційний люк із великого залу. Кадуха лягав на сітку животом і згори вниз, під гострим кутом, дивився на екран. Було трохи незручно — стомлювались очі, але мались і певні переваги: Вадька перепочивав собі на боку, покурював кубинські сигарети й слухав, як у темряві шастають і попискують кажани. А коли на екрані мелькали нудні кадри (без стрілянини й погоні), Вадька міг преспокійно чвиркати в зал, цілячись комусь на лисину. «Товаришу директор! — лемент із залу. — Що це у вас зверху капає?..» Ото кіно!)