— Ну, ну, не бийся! — забурмотів він, підбираючи хвоста, щоб Женя не стягла його з люстри.
— Не бийся! Та ти знаєш, скільки мороки через тебе, босяка, мала б наша мати? Вона б до батька поїхала по ключі! А оце: «лежу під килимком»? Вигадав чортзна-що... Ану, злазь!
— Не зліжу. Бо ти битимешся...
— Злазь, кажу! А то палицею провчу!
Женя схопила палицю, якою вони вибивали надворі одяг, і сердито нахмурилась, ніби справді намірилась поколошматити Синька. Але перед тим відчинила вікно й ткнула пальцем:
— Забирайся! І щоб більше не приходив сюди! Треба мені такі фокусники!
Синько потоптався на люстрі, покректав: «Тю, шердита така! Страх нехороша! Піду і вмру в підвалі, більше ти ніколи-ніколи не побачиш мене...» Він хлипнув, сумно скривився й витер сльозу з мокрих очей. А потім стрибнув, прошелестів у повітрі й зник за вікном, розсіявся, наче хмарка рудого диму з вихлопної труби.
Щез. Тільки залишив їй на руці гарячу краплину — свою кривдну сльозу. Женя стояла спантеличена. Вона ж хотіла жартома пригрозити йому, щоб полякати трохи, а він уже й надувся і бач — «умру в підвалі...»
Побігла з дому («Ой, таки запізнюсь до батька!»), а в думках все одно поверталась до Синька. «Дурненький! Ще й справді візьме й не прийде більше...»
Вони підіймаються вище й вище — хитким дерев'яним настилом. Під ногами порипують заляпані глиною дошки, злегка посвистує вітер у риштуваннях, земля западає — внизу провалюється ямою, а навкруг виступає гребенем, дахами ближніх будинків. Цибулько йде попереду, часто оглядається на Женю й підбадьорливо всміхається:
— Вище голову, дочко! Під ноги не дивись, краще в небо. Бач — осінь, хмари низько пливуть.
Справді, хмари несуться низько — сірим туманним потоком, чіпляючись за дахи, за телеантени, за брандмауери — протипожежні цегляні виступи.
— Я не боюсь! — задирає підборіддя Женя й теж усміхається, хоч її літак трясе й кидає в повітряні ями. Та що б там не було — а цікаво; тривожно й цікаво, і хочеться ще вище, ще трохи вище, людину завжди тягне вгору, недарма хлопчаки лізуть на дерева, альпіністи на ельбруси й еверести, а космонавти на Місяць. Нізащо Женя не. сказала б зараз: назад, мені страшно. По-перше, напросилась вона сама, а по-друге, батько йде спокійно й твердо, і хоч настил крутий, а переходи вузькі, не держиться за поручні; то Женя якось мимоволі хапається за риштування або притискається до стіни.
Висока, свіжовибілена бокова стіна історичного музею стриміла над Женею, як прямовисна скеля. Але то було внизу, під будинком. А зараз ця скеля кінчається, ще трохи — й вершина, розлогий трикутний фронтон, де працює батько.
— От і прийшли, — передихає Цибулько й вітається з майстрами, що сидять на дошках і курять. — Доброго дня, товариші!
— Привіт вам!.. Добридень!.. О, та в нас поповнення! — загомоніли, пожвавішали чоловіки.
Літні й зовсім молоді, всі вони були одягнені однаково — в широких парусинових спецівках, забризканих фарбою й глиною. І всі зараз — тепло, зацікавлено — розглядали вухатеньку доньку свого бригадира. Женя зовсім розгубилась під їхніми поглядами. Боком-боком пересунулась за батькову спину і тут, у затишку, відчула: хтозна від чого — від підйому, чи від висоти, чи від хвилювання — хлюпнуло їй жаром в обличчя й зашуміло в голові. Взялась за батьків пояс і трохи перестояла, поки посвіжішало в думках. І тоді тихцем глянула на бригаду — декого впізнала одразу: отой кремезний вусатий дядько, з повним добродушним лицем, не інакше як Олекса Петрович, майстер на всі руки — художник, різьбяр, пасічник (у нього дома на балконі вулики); а той молодий, чорнявий, з прудкими очима, то, безумовно, Петруньчик (так -називають його в бригаді) — веселун і жартівник; а крайній дядечко, стовбуристий, з білим-білим чубом, — то поважний Гордійович. Про всіх них батько щовечора розказує дома: і кому який дав наряд, і хто краще зробить грунтовку, а хто ліплення, і що нового у кожній сім’ї. Ці люди давно вже ввійшли в думки й розмови Цибульків, живуть із ними спільно, в одній квартирі, той як взірець, особливо для матері («Гордійович, — каже вона, — золота людина: такі полички зробив на кухні»), а той як антивзірець («Не тягнись, чоловіче, за Петруньчиком; він безсімейний, йому все можна»). Одне слово, це люди свої, добре знайомі, та й зустріли вони Женю по-домашньому просто й щиро:
— Бери, дочко, яблука. Бери, бери, не бійся, з мого саду. Малинівка! Таких яблук на базарі не купиш.
— А від мене горішків. Так, так, прямо в жменю. Ліщинові горіхи. Ми із синком у лісі назбирали.