— Чула!
— А як розкажеш комусь, то я... то я вмру... от! — І Синько стулив сині повіки. Зробив мертву мордочку і навіть дихати перестав.
— Та чесне піонерське! — наїжачила Женя свої ріденькі брови. — Нікому не розкажу! Щоб мені!..
— Ну, тоді слухай.
Чортик перескочив на стіл, вмостився на купі книжок, а кінчик його хвоста побіг-побіг по столу, вскочив у чорнило (звідки Женя тільки що заправляла авторучку) і поставив дівчині в щоденнику жирну фіолетову кляксу, схожу на колюче сонце.
— Синько, що ти робиш?
— Тс-с-с! — приклав він палець до губ. — Не перебивай. Буду розказувать.
«Ну й хитрий!» — подумала Женя, а проте змовчала, приготувалася слухати.
— Я, щоб ти знала, — почав Синько, — живу на землі вічно. Тобто народився я недавнечко, п’ять років тому, але жив раніше в батькові, а разом з батьком у дідові, а разом з дідом в прадідові... Ну чого ти так дивишся? Не второпала? Слухай!
Він зручніше всівся на книжках, заклав свої лапки за спину (мабуть, копіюючи професора Гай-Бичковського) і заговорив далі — шепеляво, як завжди, але його шепеляву й заїкувату мову ми будемо перекладати на звичайну.
— Коли наш дід постаріє, — з ученим виглядом проголосив Синько, — а це трапляється на трьохсотому або чотирьохсотому році життя, і коли відчує свою смерть, то тікає в дикий неходжений ліс, у хащі. Там вибирає найглухіший куток. І жде найтемнішої ночі. Може, чула, — поспитав Синько, — люди кажуть про якийсь яскравий блукаючий вогонь серед лісу або серед болота. Називають його бугало — нічний вогонь. Так от. Це наш дід, що збирається вмерти. Він бродить і бродить лісом; нарешті знайде собі місце десь коло болітця. Стане. І цілу ніч стоїть, піднявши вгору руки. Замре, немов камінь, і жде. Раптом із темряви, з ночі падає блискавка, грім, і він спалахує. Горить, як стовп. Стоїть і горить до ранку, світиться синім сліпучим вогнем. І все навколо, — темрява, кущі, дерева, — все теж ніби світиться й палає.
А вдосвіта, тільки прогуркоче над лісом перший поштовий літак, огонь потухає, і вже стоїть на горбку чорна обгоріла колода. Міцна, неначе залізна. Треба, щоб дмухнув добрий вітерець, — тоді вона падає в осоку, в болітце. І лежить там рік, два, три роки, аж тридцять три весни й літа. І в тій колоді, в серцевині, визріває білий тугенький кокон, лялечка. То вже я, — гордо сказав Синько й постукав себе по волохатих грудях. — Старе дерево обкришується; спочатку облущується на ньому кора, потім сама деревина і залишається тільки шовковистий кокон — новий чортик. Так народився я, Синько, син свого діда Синюхи Рудого.
— Гарна казка, — зітхнула Женя, що слухала чортика затамувавши подих. — Я вже ніби чула про щось таке. По радіо чи по телевізору передавали, не пригадую.
— Ну от! Ти знов за своє: казка! Як не віриш, візьму свої речі на плечі та й пгощавай!
Синько надув губи, заворушився, роблячи вигляд, що він кудись збирається.
— Не сердься! йди сюди! — Женя згребла його зі столу, всадила собі на руки й почала гладити спинку, шию, чухати йому за вухом. А Синько любив, щоб його голубили, чухали між ріжками, він тоді примружував очі й задоволено покректував.
— Ти дуже вередливий, Синько! — лагідно вичитувала йому Женя. — Тільки що — задер кирпу й уже тікати. Некрасиво так! Будь людиною!
Вона погойдала Синька, щоб заспокоїти, і рівним голосом (показуючи, що вона доросла і малим прощає дрібні примхи) спитала:
— Я тільки не зрозумію ваших імен. Ти Синько, а діда звали Синюха та ще й Рудий. Як це воно у вас заведено?
— Просто. Поки я малий, я Синько. А як виросту, то стану великий-великий і рудий, як справжній чхорт. Отоді я буду Синюха та ще й Рудобровий. Ясно?
Не дуже воно стало ясно, але й розпитувати більше не хотілося, бо знову надметься... А Синько, солодко помружившись од лоскоту, розплющив очі й далі повів свою розповідь.
— Так от. Народився я з діда, а пам’ятаю свого прадіда, і свою прабабу, і навіть пра-пра-прадіда, і пра-пра-прабабу. І часто буває так: я не знаю, де кінчаються мої діди і де починаюсь уже я.
Синько прихилився до Жені й зашепелявив їй на вухо:
— Дивись, це найсекретніший секрет!.. Я вже відчуваю, що й у мені сидить маленький чгортик, як насінинка сидить! Навіть більше — і онук сидить, і онук мого онука; і вони лоскочуть мене, бешкетують, дражнять, називають мене дідом і часто підставляють мені ніжку, щоб я упав, а вони, чортенята, щоб повеселилися...
— Ну й брехунець! — не стрималась Женя й ляснула себе по коліні. — Такого намолов, що й купи не держиться!
Раптом вона спохватилась, погойдала Синька й швидко промовила:
— Ні, ні! Я тобі вірю.