АВІАКВИТОК НА МАНЬКІВКУ
Якось раптово — без телеграми, без попередження — приїхали Кущолоби і забрали Бена. Ні, не з собою забрали, а взяли його від Цибульків та й відправили у піонерський табір.
Жаль. Збирались вони вдвох на озера. Це мама, наче телепат, одразу вгадала Женині думки (і навіть не думки, а перші неясні й невиразні напівбажання). «Чого б вам, — сказала Галина Степанівна за сніданком, поглядаючи разом на Женю і Бена, — чого б вам не поїхати в Пущу-Водицю? Канікули! Тепло! Візьмете там човна та й покатаєтесь. Женю одну страшно пускати».
Бен, що супився і ховав очі від Цибульків, коли почув слово «страшно», випростав плечі й твердо глянув на Галину Степанівну: «Зі мною — хоч в джунглі. Закон! Ніхто й пальцем не зачепить!» (Бен сидів помитий, причесаний, у жовтій тенісці і, видно, соромився такої парадності й чистоти).
Все так просто й швидко владналося: «Поїдемо!» І от нагрянули Кущолоби. Наче не могли вони ще днів зо два помандрувати по Карпатах!
Забрали Бена. Жаль. Порадились, поміркували Цибульки і винесли сімейну ухвалу: поки їм, батькам, дадуть відпустки, хай Женя летить у село до баби і там перебуде місяць чи півтора.
Отже — в село. Завтра о десятій годині.
Квиток на літак лежав на тумбі коло дзеркала, і Женя мало не щохвилини підходила туди, розгортала квиток і з тривогою перевіряла: чи таки точно, що завтра і що саме на десяту годину?
Знала, що точно, але через якусь мить знову підбігала до тумби.
Вона хвилювалася перед від’їздом і не уявляла собі, де зараз Бен і що він робить. А висланий із Києва Бен сидів на околиці міста в піонерському таборі, сидів, заховавшись у кущах бузку, і через віконце в паркані поглядав на безлюдну дорогу в лісі, на нерухомі сосни, на порожнє застигле небо. І бачив перед собою зовсім іншу картину, повну руху й динаміки: моторний човен на крилах, швидкість — ніякій акулі не догнати, і летять вони озером удвох — Бен і трохи перелякана Цибулька.
Бен каже їй: «Ну що? Законно? Тримайся міцніше!» — і робить крутий віраж у воді. Словом, через тиждень Бен утік з табору і таємно прибув до Києва (пішки, в кабіні бульдозера, бо не було й копійки в кишені). Прибув — і така страшна несподіванка: спізнився! Поїхала Цибулька в село! Хіба не комедія! Як не щастить людині, то не щастить у всьому!
Під конвоєм діда знову відправили Бена в табір...
Аби ж знала Женя, що так станеться, хіба б вона поїхала у Маньківку! Ні про що не здогадуючись, дівчина збиралась в дорогу.
На підлозі стояв уже спакований світло-сірий дерматиновий чемоданчик. І його доводилось щохвилини шарпати — розстібати й застібати. Бо з кухні входила мати, якась заклопотана й розгублена, й приносила новий подарунок:
— Передай ще косинки. Бабі Паші. Вона любить білі косинки, та й добре їй буде на сонці поратись.
Йшла на кухню, а незабаром несла щось нове:
— Оце лавровий лист, а це чорний перець, а це пачка какао. Там у селі пригодиться.
(Тим часом Бен проламував у паркані дошку — на майбутнє, щоб у слушний момент, коли спатиме табір, чкурнути назад у Київ).
А мати несла в кімнату щось більшеньке:
— Забула. Племінничку Вовці гостинець. Твої шаровари. Ти й не носила їх, малі купили.
— О, треба ж Клаві щось, двоюрідній сестрі. Оці сережки від мене передай, вона любить, щоб на неї дивились, і всяку всячину на себе вішає.
Чемоданчик розпух, туди більше нічого не лізло. І мама пакувала ще й сітку, а Женя бурчала, що їй важко буде з цими вузлами тягтись до села. (А Бен порізав руку об іржавий цвях у паркані і, лаючись, злизував кров із рани).
Нарешті все, здається, зібрано в дорогу. І Галина Степанівна біжить на роботу (бо й так відпросилась на годинку, щоб зібрати дочку в село), а Женя залишається дома. Сама.
Одна на всю квартиру. А може, і на весь будинок. Літом місто перекочовує на Дніпро. І Бенова армія розлетілася хто куди — по таборах, по селах до родичів.
Тихо в кімнаті.
Женя сідає за свій шкільний столик. Поряд — відчинене вікно на вулицю, сонце гріє їй в спину, горобці постукують дзьобами по бляшаному карнизу. Завтра о десятій — прямо в космос. Тобто в Маньківку. Прощай, шкільний столик. І ти, сварливе ліжко, і ти, серйозна боката шафа, — прощайте. На місяць, а може, й на більше. Тисну вам лапи. А тепер мовчіть і не тривожте хазяйку. Женя стомилась. Знаєте, яке збирання в дорогу: те візьми, те передай, те перекажи обов’язково — у батьків через кожну хату в Маньківці родичі. (А крім того — якийсь неспокій на серці. Можливо тому, що десь хтось порізав собі руку, і вам — навіть через далеку відстань — передається людський біль). Словом, навешталась Женя сьогодні. В голові — чай. Хочеться посидіти просто так, заплющивши очі, й тілом прислухатися, як ласкаво горнеться до тебе сонце. Тепло, сонно, зморює тиша. І не відчуваєш, що боса нога сама тягнеться до підлоги, до нагрітого паркету. Ще весною професор сказав: «Ходіть, Євгенціє, боса! Хоч дома ходіть. Щодня! Категорично вам раджу». Женя тепер так і робить — навіть у двір, коли мати не бачить, вискакує голоп’ятою.