Синько ще раз повів своїми світлофорчиками по розкиданих кубиках і, здається, лишився задоволений проектом міста. Найбільше сподобалось йому, що трава росла на балконах, пнулась вгору по стінах будинків, гірляндами розвішувалась на телеграфних дротах. «Добре!» — сказав Синько. Проте глянув на один із центральних бульварів і нахмурився.
— Ні, тут не так. — Він закректав і поправив кубики. — Не треба міліцейських будок. Люди у нас ходитимуть на роботу лісовими стежками, машини мчатимуть сосновими просіками, а регулювальників ми посадимо знаєш куди? У дупла величезних дубів! О! І хай звідти вони регулюють рухом автобусів, диких козуль, школярів, білок і лісових трамваїв. Ясно?
Синько глянув на Женю поглядом, що не визнавав заперечень.
— Прийнято одноголосно! — засміялась Женя й піднесла вгору обидві руки. Подумала — і веселий настрій у неї раптово змінився на стурбований. — Слухай, — серйозно звернулась до Синька. — Де твоє бугало? Ти тоді так злякався...
— Ага, злякався. Бо було чого. Побіг я в двір, а вже від Кадушиного будинку порох і дим. І зверху по ньому товчеться бульдозер. А я свій вогник, щоб ти знала, в стіні заховав, у дерев'яній шпарці під вікном. Ніякий біс і з свічкою не знайшов би. А бульдозер знайшов і ковшем зачепив моє бугальце. Вищербив. І тільки зачепив, як у мене кісточка хрусь! — з п’яти й вискочила, і тепер я вічно буду кульгати, от!
Синько задер ногу і показав Жені маленьку червону п'ятку, вичовгану до блиску. (Женя здивовано поморщила носа — де там і яка там кісточка випала, не видно було). А Синько пройшовся перед нею, показав, як він накульгує на праву ногу. Кульгав добре, ще й постогнував, тільки важко сказати, чи то й справді у нього випала кісточка, чи він, хитрий артист, обдурював дівчину.
У всякому разі Женя пожаліла його, погладила кудлату теплу спинку.
Синько примружився й забурмотів, як дідок. Сказав, що тепер він знає, куди ховати своє бугальце. В старих будинках — ні в якому разі! Бо старе ненадійне. Синько розумніший став: що вічно стоятиме на Лук’янівці, років сто, а то й двісті? Щось нове і капітально-велике. Ото знайшов він близенько хмарочос (аж на 24 поверхи!), зовсім новий, тільки що збудований, і так приховав там бугальце, що тепер ніхто, ніколи, ні за яку ціну...
Словом, Синько розхвалився, а потім вони дружно взялися за кубики, бо ще багато у їхньому місті треба було розв’язати проблем: як до хмар поставити ковші, щоб по тих ковшах збігала дощова вода, збиралась у підземних озерах-резервуарах, а потім фонтанчиками била скрізь — у дворах, на вулиці, на клумбах; як побудувати оранжерею, щоб росли там білі гриби (для Синька!) й проліски (для Жені), і щоб у школі прямо з вікон починався басейн, і на перервах проводились змагання ватерполістів і плавців...
Захоплені роботою, вони цілу годину будували своє місто, куди має переселитися Пуща-Водиця, Маньківка, Дніпро, висотні будинки, старезні дерева з міліціонерами-регулювальниками в дуплах, і ставок, де відбуватимуться морські баталії.
Удвох повзали по паркету, коротко й діловито перемовлялися, і кожен по-своєму переставляв кубики. Сонце лагідно пригрівало їм у спину, горобці постукували дзьобами по бляшаному карнизу за вікном.
А на тумбі під дзеркалом лежав розгорнутий авіаквиток, як свідчення того, що починається шкільне літо і що життя, за висловом одного великого географа, прекрасне ще й тому, що можна мандрувати.