Відтепер Юліус спокійний за власне життя, і вдячно молиться невидимим богам. Врешті, він Юліус Мільх, не так про себе дбає, як про брата Роберто. Граціано уникне вогнища, варто йому лише зізнатись у стосунках з дияволом і погодитися на церковну єпітимію. Як він умовляв брата Роберто не гарячкувати, не поспішати! Мислячих людей так мало на цім світі, чи розумно жертвувати хоч одним з них? Спасибі пресвятій діві Марії та її милостивому синові, спасибі заступникові нашому, святому Домінікові, що просвітили раба свого!..
Благословляється на світ — сіріє заґратоване вікно, присмерково, химерно проступають образи богів. У розіп'ятого Христа — поганська голова диявола. Диявол панібратськи підморгує братові Мільху, лиже багряним, кольору полум'я, язиком зміїсті губи і змовницьки трясе цапиною бородою…
Юліус одвертається.
Отець Франціско черпає кухлем звечора запасену послушниками воду і босоніж дріботить вогкою прохолодою стежки. Це він звелів розвести квітники попід вікнами святої служби, хоч багато хто дивувався з того, маючи на думці, що інквізиція мусить гнітити серця єретиків суворістю та неприступністю.
— Свята служба — острівок царства небесного на землі, — зауважував отець Франціско. — Царство ж небесне — не страшить, а пом'якшує грішні душі. Якщо ж єретик уперто опирається волі божій, то хай бачить, що він міняє на вічний вогонь та вічну муку.
Особливо ж щедрий сад інквізиції на червоні троянди. Їхні тонкі пахощі розбуджують у верховного інквізитора солодкі мрії про вічне блаженство в райських гаях, а дивна ніжність пелюсток зрідні янгольським крилам, що їхній святий трепет благословляє отця Франціско у хвилини розмов з богом. Років зо три тому він наклав на себе покуту: не поливати квітники і не милуватися трояндами, а весь час проводити в молитвах. Причиною була тяжка провина: якось на аутодафе, коли зводили на вогнище молоду єретичку, він замість радості, що католицька віра торжествує, відчув у глибині душі гріховну жалість. Правда, та слабкість виявилася хвилинною, і незабаром отець Франціско одмінив покуту. Тепер караючі вогнища здаються верховному інквізиторові червоними трояндами, які розквітають во славу єдиного бога і святої церкви, а червоні троянди на квітниках інквізиції — крихітними вогниками, що ними творець нагадує отцю Франціско про його тяжкі обов'язки перед Всевишнім та людьми. Коли інквізитор перебуває біля вогнищ, на яких конають уперті грішники, та ще серед розцяцькованих пурпуровими спалахами трояндових кущів, напливає на нього внутрішнє просвітління, і він плаче од радості, що сподобився не лише відчувати красу і мудрість творця, а й оберігати божий виноградник од лисиць — нечестивих єретиків.
Вода рум'яно іскріє в промінні молодого сонця, шелестить візерунчастим листям трояндовий кущ. Отець Франціско ховає руки за спину, щоб не поранити рукавом сутани молодого листя, і нахиляється над трояндовим кущем, пірнаючи в запаморочливі пахощі квіту, зелені та землі. Але марно, дивне злиття в душі земного й небесного, коли чути янгольський спів у кришталевих сферах, не приходить. Він розчаровано випростується і знову йде по воду, та вже не так енергійно і без ласкавого усміху на обличчі. Надто важкі думи тримають сьогодні душу в лабетах і не дають їй розкритися назустріч новому божому дню.
Отець Франціско лишає на ґанку кухля і поспішає до келії. Молиться лагідно, спокутливо. Він знає: важка рука господня — отже, любить господь свого вірного раба. Небо послало йому нове випробування. Єдиний, кого він мав біля себе, духовний паросток його, нині — лукаво мудруючий єретик. Він виконає свій обов'язок, покарає гординю, хоч би що подумали там, у Римі, хай лишень пресвята діва Марія не відмовить йому в силі і твердості, бо він тільки людина, тільки меч у непримиренній боротьбі Всевишнього з лукавим.
Просвітлений молитвою, що пригасила вагання та сумніви, отець Франціско прямує через залитий сонцем монастирський двір до канцелярії святої служби. Тепер думки течуть звичним руслом, і з'являється навіть легке збудження, як перед кожним новим процесом. Воно молодить верховного інквізитора. Стрічні ченці шанобливо вітаються, а він уже підозріло приглядається з-під низько опущеного каптура до кожного, як до можливого однодумця Роберто Граціано. Єресь — то гнійна рана, і знешкоджувати її слід, не шкодуючи тіла. Хіба не благочестивіше пожертвувати сотнею невинних, ніж проминути одного винного? Що важить земне життя порівняно з вічністю? Мить, марево…
У канцелярії на отця Франціско чекає радник святої служби брат Юліус Мільх.
«У душі його — тривога і страх, хоч уміло маскує», — помічає тренований погляд отця Франціско, і одразу ж, вирішуючи долю радника, послужливо підкочується думка: «Його часто бачили з Граціано…» Брат Юліус ховає обличчя од суворих очей верховного інквізитора і починає говорити:
— Моя вірність католицькій церкві і моя совість зобов'язують донести вам, високоповажний отче, що брат Роберто Граціано, аби втолити нечестиву спрагу свого розуму, продався дияволу, споконвічному ворогові роду людського. Я маю незаперечні докази його добровільної спілки з духами зла і ладен присягнути на святім Євангелії…
Отець Франціско мовчить, розсипавши по бильцях темного крісла тонкі прозорі пальці.
— Коли брат Роберто шукав філософський камінь, — продовжує Юліус, — до нього з'явився диявол в образі подорожнього і запропонував свої послуги. Брат Роберто запитав, хто він такий. «Хто б я не був, лише я один можу вказати шлях до істини», — відповів спокусник. Тоді переляканий Граціано перехрестився, і диявол одразу ж зник. Пізніше брат Роберто зацікавився таємницею небесних сфер і дуже бідкався, що не здатен їх розгадати. Одної ночі, виснажений марними пошуками, він у відчаї покликав Люцифера: «Пане, якщо ти допоможеш мені, я шануватиму тебе у всьому і служитиму тобі». Той не примусив себе чекати — з'явився цього разу в обличчі чорного ефіопа. «Я покажу тобі всі дев'ять небесних сфер, — сказав диявол, — якщо ти продаси мені свою душу і відречешся од Христа й діви Марії». І Роберто Граціано власною кров'ю підписав угоду. О преподобний отче! Якийсь час ми були духовно близькі з братом Роберто, і тепер у мені палає гаряче бажання врятувати душу нещасного з чіпких демонських рук і повернути Граціано в лоно святої церкви. Молитви братів та сувора покута…
Юліус Мільх усе говорить і говорить, поспішаючи, ковтаючи слова, немов боїться, що йому не дадуть доказати, а верховний інквізитор не перериває його, він прислухається до себе. Варто лише повірити радникові, і все бачитиметься в іншому світлі, приємнішим, бажанішим. Винні тільки диявол і Роберто: брат Юліус — верткий богослов. А чи не постраждає в такому разі справа святої церкви? Отець Франціско вагається. Він неприязно думає про зловтіху заздрісників, що обсіли святий престол, варто лишень донести їх преосвященству про кубло єретиків у монастирі. Бог почув його ранкову молитву і прислав брата Юліуса — отець Франціско досить натерпівся за католицьку віру. Що ж, він схиляється перед божою волею. В покорі Мільха, в голосі Мільха бринять нещирість і затаєна тривога, інквізитор опускає занадто проникливий погляд:
— Єдиний свідок — ще не свідок…
— О преподобний отче! Монастирські ченці засвідчать мою правоту, — Юліус підводить голову.
— Іди, я подумаю, — стомлено каже отець Франціско, намагаючись не зустрічатися з братовими очима.