— Цей чоловік вважається найкращим знавцем Пінзеля у вашій країні? — спитав Мішель.
— Він зберіг його скульптури від нищення в радянські часи, створив його музей. Він зберігає його спадщину. А найкращого знавця, напевне, просто немає... А що таке боццетті, ти не знаєш, Мішелю? Якщо справді вивчав теорію мистецтва?
— Таки вивчав, — відповів Мішель, і мені здалося, що це правда.— Боццетті — це маленькі фігурки, які скульптор робить, перш ніж робити великі скульптури. Це ніби проект великого твору. А чому ти питаєш?
— У Пінзеля теж були такі фігурки?
— Мабуть, були. Скажи, про це говорив той чоловік?
— Говорив. Ти їх шукаєш?
— Ні, я шукаю інше. Скажи йому, що коли я раптом знайду котрусь із боццетті, то віддам їх йому. Я сам умію робити...
— То ти таки скульптор?
— Так... Ні... Але я не хочу брати фігурок...
Зрозуміло. Зрозуміло, що нічого не зрозуміло.
Я добре пам’ятаю, що після тої розмови, ідучи з ним від Браницького по осінньому парку, сама собі заставила питання: чи шукає Мішель Арбріє тут, у Львові, якісь історичні цінності України з метою їхньої контрабанди? У мене не було жодних певних свідчень ні «за», ні «проти», але я відчувала, що він має якусь ірраціональну мету, якої не може мені пояснити. Він уже казав мені раніше, що Пінзель не виходив на зв’язок за допомогою спіритичного сеансу. А його викликала найкраща спіритуалістка Франції! Цьому може бути тільки одне пояснення: загадковий скульптор помер без покаяння.
— Але ж ти, Мішелю, кажеш, ніби він помер у монастирі? Як же можна в монастирі померти без покаяння?
— Якщо померти раптово, не збираючись цього робити. Наприклад, від раптового серцевого нападу. Його відспівали й поховали, але не причастили перед смертю, — Мішель був щиро здивований моїм нерозумінням основ християнських таїнств. Що вдієш, відсутність релігійного виховання дається взнаки.
А втім, для мене завжди було загадкою, коли треба, як то кажуть, «кликати священика». Можна почуватися вкрай погано, але ще не стояти на межі. А злиття католицтва й спіритизму мене теж здивувало. Та пам’ятаю напевне, що розмова з Браницьким чомусь переконала мене: Мішель — не антикварний шахрай, який «косить» під дивака, хоч сам старший чоловік хотів змусити мене думати інакше. Мішель був справжній дивак, який, до речі, невдовзі почне поступово розкривати свою душу.
Постать Миколи Браницького справила на мене величезне враження. Він у якийсь загадковий спосіб умів робити свої слова незабутніми. Його останні слова й пронизливий погляд несподівано й невблаганно згадувалися мені в усі ключові моменти наших пошуків, визначаючи їх і корегуючи мою поведінку.
Такими були найяскравіші епізоди нашого перебування у Львові до Покрови. Повторюю, я відтворила їх не в хронологічному порядку, але порядок не має суттєвого значення. То були окремі епізоди, які ще не творили того ланцюжка подій, де кожна ланка чіпляється за іншу.
І ще один момент, який варто згадати: у натовпі на площі Ринок мені здалося, що неподалік промайнув профіль Пепербуама. У нього цілком могли бути якісь свої справи у Львові. Або то взагалі міг бути зовсім не він. Але силует, зафіксований бічним зором, теж розтривожив мене і змусив у ніч на Покрову спати неспокійно.
Наше зближення почалося не з того, що ми переспали, а з зовнішніх обставин, які нібито до нас і до предмета нашого пошуку не мали навіть віддаленого стосунку.
Отже, прийшла Покрова. Вдень ми ходили університетським парком до собору Святого Юра. Але не змогли залишитись наодинці ні з Богом, ні з видатними майстрами, які зводили цей храм, бо і всередині, і на майдані перед ним метушилися суєтні парочки, які стояли в черзі на вінчання. Я згадала релігійний екстаз, який спостерігала тут на другу Пречисту, тих жінок на колінах і сльози на їхніх очах. Хотіла показати Мішелеві щось подібне, але тепер тут усе було інакше. Жодної екзальтації, самі лише стурбовані поправляння корсетів на грудях наречених, заклопотаних тільки тим, як вони виглядатимуть біля вінця, поки мами й цьоці розкладають серпанок на їхніх оголених плечах. А їхні наречені, чекаючи своєї черги, вже утворили неподалік чоловічу зграйку, де курили, обговорюючи або політику, або риболовлю.
Ми обійшли храм і побачили за ним якісь побляклі будиночки, пофарбовані жовтою фарбою мало не в часи Пінзеля. Фіранки на перекривлених вікнах свідчать про те, що там хтось мешкає. Ці приміщення з’єднувалися з соборним майданом маленькими хиткими місточками. Напевне, ці будиночки стояли тут ще в часи Пінзеля. Можливо, саме тут жив майстер, коли робив постать Георгія-Змієборця, який зараз спокійно дивиться на шлюбну метушню під його ногами, де наречених так багато, ніби весь Львів шлюбного віку вирішив вінчатись на ту Покрову.
— Ти одружений? — спитала я Мішеля.
— Хіба ти не відчуваєш мого вітру свободи? Я твій відчуваю.
— Але я заміж колись виходила. І навіть народила сина.
— Жінки виходять заміж, а потім розлучаються. Моя сестра була одружена. І мама була одружена, і навіть народила сина, себто мене. Ти на них схожа. Я так і подумав, що ти була одруженою, а потім розлучилась.
— І я, до речі, так і подумала, що ти не в шлюбі. Але твого вітру свободи я не відчула. Навпаки, ти не свобідний, ти скутий і не довіряєш мені.
Він зітхнув і поклав мені руку на плечі. Будиночки за спиною Святого Юра йому подобалися більше, ніж пишний фасад. Так само, як і мені. Ми потроху рушили вниз і довго йшли мовчки. Поволі дійшли до Опери, куди ведуть усі львівські шляхи. На Львів опускалися ранні сутінки, все-таки надворі був жовтень. І перш ніж іти вечеряти, ми зупинилися біля групи людей різного віку, які стояли біля пам’ятника Шевченку, співали пісні, танцювали парами. На деяких були старі однострої. Мішель поцікавився, що то за люди. Мені здалося, що то були воїни УПА, хоча, можливо, то були не вони. Я, що знала, розповіла йому про них і про ставлення до них влади та людей у різних регіонах України.
Хоч як дивно, він уважно слухав і ставив слушні запитання, хоча, здавалося б, ця тема не повинна була б його цікавити. Ми підійшли до них ближче, чоловік у формі награвав на акордеоні «Ой, чути, чути стріли-гармати», жінки підспівували йому, і атмосфера свята захопила нас. Нам теж захотілося танцювати біля пам’ятника Шевченку з тими людьми.
Я розповіла йому, що торік у Львові був парад воїнів УПА, і хто бачив його, казали, що були зворушені до сліз. Багато років цих людей змушували соромитися своєї причетності до УПА. І навіть після розвалу СРСР, коли було проголошено незалежність України.
— А мій батько служив у гітлерівській армії, — раптом сказав Мішель.
— Він був колабораціоніст? — спитала я.
— Ні, він був німець. Він занадто глибоко вивчав католицьке мистецтво в університеті у Фрайбурзі. І його послали на Східний фронт. Він був саме в цих місцях.
— Твоя поїздка якось пов’язана із твоїм батьком?
— Так. Пов’язана.
— Чому ти раніше не говорив про свого батька?
— Я не знав, як ти поставишся до сина солдата гітлерівської армії.
— Ти сам щойно сказав, що він був... несправжній нацист.
— Він узагалі не був нацистом. Але служив у тій армії. Носив форму, зброю.
— Це було давно.
— Але це було... У Франції й досі пам’ятають нацизм. Щоправда, старші люди, молодшим байдуже. Але я не люблю говорити, що мій батько був у Росії... в колишній Росії в сорок четвертому.
— Життя складалось по-всякому. Серед нас чимало дітей сталінських катів. Сталінізм не засуджено міжнародним трибуналом, але то теж був страшний етап у нашій країні, і він тривав довше, ніж нацизм. Я не ставитимусь до тебе гірше, довідавшись, що твій батько служив у вермахті. По-всякому складається життя. До речі, серед моїх клієнтів траплялися такі люди, як твій батько. Точніше, їхні діти. Вони хотіли приїхати сюди й переконалися, що пекло тут закінчилось, що про нього тут уже майже не згадують. Щоправда, ті люди були старші за тебе.
— Я народився, коли батько був уже досить немолодим. Це його другий шлюб. Моя мама — французька єврейка. А народився я на Святій землі, так захотіла мама... Вони з батьком невдовзі розлучились...