Я підвелася, щоб іти до дверей, він став затримувати мене, але назад дороги не було. Я спитала, хто там, відповіли тою ж ламаною російською, що то сестра Мікаеля. Я відчинила. Жінка невиразної зовнішності, невизначеного віку, струнка, висока, сива, коротко підстрижена увірвалась до кімнати й кинулась до Мішеля — я й надалі називатиму його по-французьки. Вона заговорила до нього по-німецьки, він довго нічого не відповідав, але потім почав відповідати їй. Вона, очевидно, знала, як викликати його на контакт у такому стані. А я стояла і не знала, чи йти мені звідти геть, чи лишатись. Рідко коли зі мною бували незрозуміліші ситуації. Коли я нарешті сказала, що піду, вона зробила мені знак затриматись.
Коли жінка звернулась до мене, Мішель, який був трохи заспокоївся, знову почав поводитись неадекватно: став викидати речі з валізи, ніби щось шукаючи, став ревіти без слів, як звір. Я подумала: вона б мала зараз зробити йому якусь ін’єкцію, вона, певне, знає, яку. І шприця повинна з собою мати. Але замість шприця вона дістала зі своєї великої сумки картонну дошку із закріпленим на ній аркушем паперу й срібний олівець і простягла це йому. Мішель схопив ці предмети, як дитина, сів на крісло й тут же почав малювати. Мені здалося, що малює він професійно. Так воно й виявилося згодом. У мене зберігся той малюнок Більше того, мені пояснили, що той малюнок був проектом майбутньої скульптури.
Жінка, якої, якщо бути чесною, я боялась, більше того, той переляк, який я відчувала в її присутності, був одним з найнеприємніших відчуттів за все моє життя, звернулась до мене досить привітно, і мене попустило. Хоча я прекрасно розумію: трохи прихилити до себе жертву є один з можливих способів маніпулювати нею, докладаючи менше зусиль. Але сестра Мішеля заговорила приязно, і мені стало трохи легше. Вона подякувала мені за увагу до її молодшого брата, який є людиною вкрай вразливою й емоційною, і з ним трапляються нервові зриви. Я мало не сказала їй, як він злякався чорної фігурки на ліжку, але мене стримало небажання афішувати наші стосунки і наше розстелене ліжко. Але я сказала, що так і не зрозуміла, що саме так пильно шукав він у Львові.
— Да, да! — підхопила сестра Мішеля. — Но ві что-то нашлі? — вона дуже ретельно зробила наголос на слові «что-то», і пильно глянула мені у вічі.
Знов-таки, я не була готова до такого допиту. Я розповіла про манускрипт і про те, що Мішель кудись заховав його, хоча й обіцяв віддати його мені, а собі мати фотокопію.
— А фігурки? Фігурки, там були? — улесливо спитала вона.
— Ніяких фігурок не було, — обурено відповіла я.
Тоді вона звернулась до нього. Присіла навколішки перед кріслом, де він сидів, підібравши ноги, зі своїм малюванням на колінах.
— Wo sind die Figuren? Ich frage dich, wo sind die Figuren?[15] — спитала вона його. А потім ще раз, ще раз. Я не знаю німецької, але те «возіндіфігурен» звучить у мене у вухах і досі, вимовлене огидним, їдким голосом тої жінки.
Це тривало мало не годину, а втім, я не дивилась на годинник. Я зрозуміла, що не допоможу Мішелеві й не дістану пінзелевого манускрипта. Я рушила до дверей, а вона затримала мене:
— Точно нічево не било? Точно?
Я обернулася до Мішеля, щоб якось попрощатися з ним, хоча розуміла всю його тодішню неконтактність. Я торкнулась його плеча й сказала йому:
— Au revoir, Michel! A bientôt!
А він замість прощання мовчки простяг мені свій малюнок. То було зображення чи то демона, чи то поганського бога, в позі олтарної скульптури. Від малюнка було ще моторошніше враження, аніж від чорної фігурки, яка лежала посеред незастеленого ліжка. Мішель простягав малюнок мені, але я його не взяла, бо його схопила вона, глянула на малюнок брата і сказала:
— Вот что будет, еслі так долго смотреть в очі скульптурам Пінзеля, — її акцент та інтонація знову нагадали мені говір ендеерівських німкень.
Я повернулася до себе й у темряві почала відмикати двері своєї кімнати. І знову ключ вирвався з моїх рук і полетів у розпір між дошками підлоги й дзенькнув об асфальт внутрішнього подвір’я. Але тепер та пригода майже не засмутила мене. Я вже знала, куди йти. Цього разу внизу стояли люди — в когось на першому поверсі були гості, стояв веселий галас, горіло світло. Якийсь чоловік люб’язно підняв мого ключа й поніс його мені — ми зустрілися на сходах. Я знайшла в собі сили посміхнулися тому чоловікові й таки відімкнула свою кімнату, а потім згадала, що маю ще раз навідатися ТУДИ — з’ясувати, чи вони йдуть звідти сьогодні, і, якщо так, забрати ключа, бо завтра наш останній проплачений день, я мала повернути обидва ключа адміністраторам.
Я знову пішла хиткою галереєю до них і побачила, що вони зникли, поки мій ключ падав. Ніби вона зурочила мене з тим ключем, щоб зникнути непомітно. Їхній ключ стирчав у щілині, а двері були незамкнені. Я увійшла в порожнє мешкання й запалила світло.
Так, нікого не було. На телевізорі стояла фатальна чорна фігурка. На підлозі, окрім уривків німецьких газет, розлетілось кілька клаптів паперу. Серед них був щойно намальований Мішелем напівдемон-напівсвятий, а також два зачитаних аркуші відксереного готичного тексту із гебрейською поміткою навскоси, який нібито ребе Нухе отримав від Пінзеля, а через дві сотні років його нащадок нібито передав батькові Мікаеля Адлера.
Назавтра був день, який мав бути нашим останнім в цьому приватному отелі на Вірменській. Пам’ятаю, коли ми заселялись, Мішель з’ясував, що виселятися треба вранці, й проплатив на одну добу більше, щоб не вештатись по місту з речами, а мати пристановище також і протягом останнього дня. Отже, весь той день я могла лишатися в кімнаті, що було дуже доречно, оскільки на такий сонячний і золотий у день нашого прибуття Львів звалився мокрий сніг із вітром змінних напрямків.
Весь день я провела в кімнаті, боючись залишити її, щоб ключ знову не падав униз, бо втретє я його більше не знайду. Пам’ятаю, що я дивилася телевізор і кілька разів телефонувала синові додому. І мляво думала про те, що відбулося. Тоді я ще не знала, як довго пам’ятатиму ті події. А ввечері, вирушаючи на вокзал, постукала в кабінет адміністраторів, щоб віддати їм ключі, й вони вибачилися, ховаючи очі. Певне, не без їхньої згоди потрапляла в наші кімнати чи то сестра Мішеля, з якою я мала щастя познайомитися вчора, чи то якась інша особа, її спільниця.
Я повернулася до Києва сама в двомісному купе, в якому мала їхати з Мішелем. Лютувала страшна завія. Кінець жовтня — початок листопада був у той рік рідкісно паскудними, і викликали апокаліптичні відчуття. Я була щаслива, — якщо доречним буде слово щастя, — що в домі були гроші, які я заробила на таємному бажанні Мішеля Адлера, якого, я, здається, так і не виконала. Можна було деякий час відпочити, не думаючи про наступну роботу. Щось мені підказувало, що працювати на Пепербаума я більше не буду, але багаторічна робота у фірмі «Таємне бажання» навчила мене жити сьогоднішнім днем, не переймаючись днем якщо не завтрашнім, то післязавтрашнім напевне.
А непогода не вщухала, і мені здавалося, що причиною тої недоречно ранньої зими, яка звалилась того року на Україну, було божевілля мого Мішеля і втрата для України трактата Пінзеля. Мій син, який був першим, кому я розповідала про свої львівські пригоди тої осені, а отже, і першим співрозмовником, з ким я намагалася осмислити ті події, висловив припущення: а може це й логічно, що писаний німецькою трактат німецького скульптора повернувся до Німеччини? Адже жоден із нащадків ребе Нухе не віддав того манускрипту нікому з місцевих християн. Чи не символічно, що чекали людей з Німеччини, дарма що ті прийшли як страшні завойовники.
Я розумію, син хотів, щоб я перестала каратися тим, що не зуміла «відбити» в Мішеля та його сестриці того манускрипту. А може, Мішель заховав Пінзелев трактат десь у своїй кімнаті, щоб той не дістався його сестрі, а в мене був день пошукати, поки кімната стояла вільна, чим я не скористалась?
15
Wo sind die Figuren? Ich frage dich, wo sind die Holzfiguren? (нім.) — Де фігурки? Я тебе питаю, де деревя’ні фігурки?