Але я була тоді в такому прибитому стані, що навряд чи щось знайшла, навіть якби й шукала. Простіше було б йому віддати мені трактат до приходу сестри. Він вже добре познайомився зі мною протягом тих десяти днів і міг бути певним, я неодмінно передала б йому фотокопію.
А також я намагалася пояснити сама собі, чому Мішель назвався чужим іменем. Певне, то був вплив його сестри або іншої натхненниці його пошуків. Він сам у розмові десь згадав, «вона дала мені гроші, але вони мені не допомогли. У Пінзеля також було багато грошей». (Гонорари загадкового майстра, як свідчать його розписки в архівах Потоцького, були, як на той час, фантастично великі, але, знов таки, я їх не бачила, цитую журналістів, які перецитовують одне одного).
Перше пояснення цілком прагматичне. Він з манускриптом перетинає кордон України. А я, яка знає, що манускрипт у нього, даю про це сигнал, але митники шукають Мішеля Арбріє, не Мікаеля Адлера, який благополучно привозить трактат додому і виставляє його на чорний аукціон. Але щось в мені опиралося такій цинічній прагматиці мого хлопчика.
По-французьки дерево — arbre, арбр. Слова арбріє у французькій мові нема, але, згідно з формальними правилами французької лексикології, арбріє — це щось або хтось, пов’язаний з деревом. Мішель добре говорив по-французьки, навіть занадто добре. Я знаю цей рівень володіння мовою, якого я не досягла. Коли іноземець вивчає мову краще, ніж носій, але йому все одно чогось бракує. Так говорив по-французьки Мішель. Знаючи його схильність до втаємничених символів, він міг у такий спосіб маскувати свою прихильність до роботи по дереву.
— Певне, від твого Пінзеля таки правда можна збожеволіти, — жаліє мене син. — Подивися на себе! На кого ти схожа! Встаєш серед ночі, смикаєшся від телефонних дзвінків. Також, мабуть, задовго дивилася у вічі Пінзелевим скульптурам. І Миколі Браницькому, певне, також дивитися у вічі було не варто. Ну не могла ти врятувати той манускрипт! Навіть якби ризикнула собою, не змогла б! Твоє сумління чисте!
А зараз кілька слів про мого колишнього чоловіка Степана Велета, оскільки він також відіграв деяку роль якщо не в самій тій історії, то в її осмисленні.
З чоловіком — хай дарують його друзі львівські поети, але Стефком він для мене ніколи не буде, завжди лишатиметься Стьопою — ми розлучилися давно, хоча й одружувалися по любові. Але коли народився наш син, з’яву якого він оспівував у віршах, він відчув, що дитячий крик є вкрай шкідливим для поетичного натхнення, і шукав нагоди не бути вдома ні вдень, ні вночі. Але, оскільки із зароблянням грошей у Стьопи також не склалося, то він ніяк не міг знайти потрібну позицію по відношенню до родини, яка кілька років існувала винятково за інерцією. Перекладати Рільке чи Готфріда Бена його з якихось причин не брали, а перекладати технічну документацію до ткацьких верстатів із НДР він органічно не міг, хоча й мову знав винятково добре.
Коли син підріс і з ним треба було багато гуляти, то батько неодноразово губив своє дитя, мотивуючи це ображеним: «А він тікає! А його не наздоженеш!» А коли синові стало вже більше трьох років, я мала клопіт постійно боронити сина від його батька, коли другий нещадно бив першого. Причому то не була оборона бідного хлопчика від грізного батька, радше молодшого братика від великого і дурного старшого. На якомусь етапі я відчула, що в мене немає сил на двох синів, один з яких великий і дурний, і я залишилася з одним. Замість батьківства Стьопа повністю присвятив себе поезії, видав кілька збірок і навіть брав участь у якомусь міжнародному поетичному фестивалі.
Ми з ним іноді спілкуємось. Принаймні, коли мені буває потрібно щось перекласти з німецької, він робить це для мене безкоштовно. Німецьку мову Степан знає дуже добре, оскільки закінчив відділення німецької філології з відзнакою — я до відзнаки не дотягла, бо народжувала сина на останньому курсі.
Поки ще лютувала дика непогода, яку я напряму пов’язувала із божевіллям мого Мішеля та потривоженим трактатом Пінзеля, наш тато прийшов до нас у гості на чашку чаю. Чаю так і не випив, бо зосереджено читав текст зачитаної ксерокопії. Я почала вводити його у контекст, але він не слухав. Почав ворушити губами й хитати головою. А коли я спитала, чи не підігріти чаю, роздратовано крикнув: «Ти можеш замовкнути чи ні?» Я перехрестилася, благословила долю, що це добро не живе у мене вдома, і залишила його наодинці з Пінзелевою готикою.
За пару годин він таки почав питати мене, звідки в мене ці папери, хто їх мені дав і за яких обставин... Дивна річ, сонет у вісімнадцятому столітті. А що тут дивного Стьопо? А те, що у вісімнадцятому столітті сонетів ніхто не писав. Тобі це відомо чи ні?
— А коли писали?
— У сімнадцятому. А потім вже у дев’ятнадцятому.
— А тепер пишуть?
— Тепер іноді пишуть.
— То він був ретроград чи, навпаки, провісник нового?
— Важко сказати...
Ми говорили довго, а за вікном ревла непогода. А потім він попросив у мене чистий аркуш і якомога розбірливіше переписав переклад сонету, який складав частину того писання, яке Іоанн Георг Пінзель передав ребе Нухе восени 1761 року.
Я прочитала переклад. Стьопа сказав, що сонет перекладався досить легко, от як швидко він це зробив, і що відніс би цей сонет до числа необарокових. Я згадала, як цитував якісь німецькі вірші Мішель. Так... схоже на це... Але тут у тебе у «у лоні жертви». А може, «у чреві жертви»?
— В оригіналі «im Leibe des Opfers», у чреві жертви. Якщо тобі більше подобається так, нехай буде «у чреві жертви» — і він виправив «лоно» на «чрево»:
Ну от. Ось звідки те «чрево жертви», яке так доймало Мішеля. Я подякувала Стьопі й дала йому з собою два бутерброда із сирокопченою ковбасою. Він пішов, а я багато разів перечитувала ці рядки й починала розуміти, чому вони так заворожили Мішеля. І навіть стали якщо не єдиним, то вагомим чинником його таємного бажання. Настільки таємного, що він і сформулювати його не міг жінці, яку найняв для того, щоб вона йому його справдила. А жінці Бог не дав мефістофелевої гостроти, отже, вгадати це бажання вона не могла.
Жахливий період ранньої зими поступово минувся, і листопад того року став теплим і сонячним, мало не як золота осінь. Мені поступово ставало легше, почуття тривоги за Мішеля й почуття вини за втрачений трактат Пінзеля стали мучити мене менше — я все-таки перераховую ці чинники саме в такому порядку.
Мені треба було з кимось поділитися своїм вантажем, і я зважилася ще раз потурбувати Дарину Костюк. Вона не забула мене й охоче погодилась на зустріч зі мною. Я взяла з собою переклад вірша «Католики, вірмени, іудеї...», взяла малюнок Мішеля та чорну демонічну фігурку, взяла з собою всі матеріальні артефакти, які лишилися в мене від моїх недавніх пригод.