Правда, патріотично-російські тенденції, які представники російської меншости жидівського походження проводили в Центральній Раді, в муніципалітетах, в робітничих радах, в російських часописах, що виходили в українських містах, та в яких працювали асимільовані жидівські інтелігенти, не були єдиною перешкодою на шляху до гармонійної українсько-жидівської співпраці. Впертий спротив російського уряду супроти бажаного українцями обсягу компетенції автономних органів, далі загострення соціяльних тенденцій селянських українських верств, які успішно визискувала більшовицька пропаганда, спроба національного українського керівництва протидіяти більшовизації народних мас і війська шляхом загострення національно-патріотичних гасел, усе це разом почало створювати в країні атмосферу політичної і національної дражливости, що не могло не вплинути негативно на жидівсько-українські взаємовідносини як у народі, так і в політичних чинниках обох таборів. З другого боку, не залишалася без впливу на наміри і пляни державного будівництва українського керівницвта радикальна зміна революційної ситуації, яка сталася з приходом більшовиків до влади в Росії, з вибухом громадянської війни, а потім з наступом більшовицької «червоної ґвардії» на Україну і на Київ. Головне гасло з початкової доби революції про автономну українську державу, як інтегральну частину федеративної і демократичної Російської республіки, не лише втратило колишню свою популярність у масах українського люду, але фактично й вигляди на здійснення в нових обставинах. Жидівська національна суспільність, яка щойно засвоїла собі психологічно факт будівництва автономної української держави і ледве почала улаштовуватися між її будівничими чинниками, опинилась раптом серед нової ситуації, коли український табір почав укладати своє загострене національне почуття у нові державницькі форми, які йшли радикально далі початкових автономних постулятів. Політична думка національної жидівської суспільности опинилася на роздоріжжі.
Воно справді спочатку здавалося, що ми стоїмо перед добрими і великими можливостями. Також керівники українського руху, як видно, вірили в ці можливості. Принаймні, коли Винниченко писав чотири роки після тих подій історію української революції, він пригадав цей ідеальний стан тодішньої віри у добрі вигляди жидівсько-української згоди. Так, коли він пише про те, як меншості «не могли примиритися з перемогою українства й все намагалися якось затримати її дальший поступ», він додає: «крім єврейських партій».[10] А там, де він описує добрий перебіг першого спільного засідання Центральної Малої Ради з представниками національних меншостей, він каже: «Особливо ця щирість виявлялась у представників єврейських організацій. Вони вже прийняли в свою свідомість Центральну Раду, як свій орган і виступали в ньому, як рівні члени його, з рівними правами, політичними і національними; представник сіоністів промовляв староєврейською мовою, тим маніфестуючи й прихильність сіоністів до української державности і рівноправність єврейства в цій державності».[11]