Таким чином Україна опинилась в стані явної війни, яку розпочав російський уряд проти неї. За цього стану речей у керівників української політики не було підстави триматися далі засади федерації з державою, яка не перебирала в засобах боротьби проти їх країни й народу. Проголошення України самотійною державою було в цих обставинах лише логічним кроком, неминучим наслідком збройного нападу російських більшовиків.
Проголошення України самостійною державою було, разом з цим, спробою викликати в народі почуття національної гордости, поставити перед ним мету, що за неї варто битися і принести жертви, й тим самим затримати ширення більшовицької зарази, яка розкладала перед тим ще стійкі в їх національному настрої селянські маси й національні українські полки.
Проголошення самостійносте України Четвертим Універсалом Центральної Ради сталося 9 (22) січня 1918 року. Ворог стояв перед брамами Києва; значна частина території України була вже під владою більшовицьких військ. Цей акт в обставинах того часу був не так актом перемоги української революції, як наслідком поразки в боротьбі з національним ворогом українського народу. Він поглиблював почуття образи і ворожнечі до неукраїнських народностей, до тих усіх, хто або сприяв, як вони вважали, перемозі росіян над ними, або тримався осторонь і не поміг їм у боротьбі проте цього ворога. Наявне негативне ставлення всіх національних меншостей до акту проголошення самостійносте, яке було маніфестоване або в голосуванні проти або в утриманні від голосування, як це було в більшості жидівських представників, було сприйняте українським табором як ворожий виступ, який побачив себе осамітненим у боротьбі з більшовицькою Москвою.
Ця ворожнеча була скерована до всього неукраїнського в країні. Але на ділі ввесь біль, увесь гнів, усі розбурхані національні почуття були кинуті на голови жидів. Київ був зайнятий більшовицькою червоною ґвардією. Уряд і Центральна Рада відійшли до Житомира. Був укладений мир з Центральними Державами — Німеччиною і Австрією. За цим договором на Україну прийшло німецько-австрійське військо. Уся територія України була очищена від більшовицьких військ. Московська влада була примушена примиритися з установленою німцями демаркаційною лінією між Росією і Україною. Разом з німцями повернулися також частини українського війська, що залишилися вірними Центральній Раді. В процесі цих подій і повороту українського війська почалася хвиля протижидівських виступів.
Вже ці перші ексцеси чимало турбували українську національну інтелігенцію, яка розуміла ввесь сором і всю небезпеку цих дій для української державносте. Один з представників молодої інтеліґенції, соціял-демократ і нащадок старовинної традиційно-національної, заможньої української родини, Левко Чикаленко, який інтервеніював, разом із жидівською делеґаціею, у військової влади з приводу тих перших погромів, формулював тоді свою думку в цій справі так: «Вони потоплять волю України в жидівській крові».[19] Але, не зважаючи на ясну свідомість фатальних наслідків з відродження «традиції гайдамаччини» щодо жидів, ніколи вже не вистачило сили у відповідальних за політику українського табору покласти твердою рукою кінець цій фатальній дійсності.
Розуміється, що відповідальні люди обох таборів ледве чи усвідомляли собі тоді належно всю вагу тих наслідків, які матиме той або інший політичний крок у такий переломовий момент, у якому опинилася тоді національна українська революція. Жидівський табір жив почуттям і поняттями, які з перемогою більшовиків у Росії втратили всякий реальний зміст: бо жидівство колишньої Росії було вже фактично роздерте на окремі шматки; і якщо ще можна було з нього щось спасти, то це були жиди України, за умови, що вдасться відбити більшовицьку навалу і зберегти в Україні демократичний лад. Голосування жидівських представників у Центральній Раді за проголошення самостійносте України не могло тоді практично допомогти в будь-чому українцям, але їх відмова підтримати своїми голосами це проголошення, і то в переломовий момент боротьби українського табору за його найсвятішу національну мету, принесло цьому таборові глибоке розчарування. Жидівський національний табір був власне єдиним неукраїнським чинником в країні, й особливо в місті, на підтримку якого українці покладалися. Українці мали підстави вірити, що обіцянка завести в Україні національно-автономний лад для національних меншостей принесе їм певні симпатії в неукраїнській частині населення. На ділі, та національна автономія справді цікавила лише жидів, а решта меншостей залишилась просто байдужою до українських обіцянок. Жидівська суспільність прийняла автономію з почуттям щирої вдячности, а вже діючий Генеральний Секретаріят Жидівських Справ і особа жидівського генерального секретаря, повноправного члена українського уряду, були предметом гордощів ширших верств жидівського населення. Навколо того Секретаріяту почало зосереджуватися все національне життя українського жидівства.