Національно-персональна автономія для меншостей була, можливо, для українського політичного керівництва, як для української суспільности взагалі, певною «політичною трансакцією», яка, з їх погляду, ті меншості так чи інакше зобов’язувала. Було, без сумніву, між українськими національними діячами також чимало таких, які були принциповими прихильниками цих автономно-національних прав. Найбільше зобов’язувала ця національна автономія саме жидівську меншість, як було видно з того, яким цінним був цей здобуток української революції в очах жидівського населення. Так, принаймні, дивилися на справу українці. Коли ж жидівські представники в Центральній Раді виявили намір зупинитись, мовляв, «зіскочити з воза», не піти за українською більшістю до кінця і не голосувати разом з українцями за проголошення державної самостійності то цей намір вразив українців як страшна несподіванка. Ясно, що неґативний ефект цієї несподіванки був неминучий.
На ділі це не було лише несподіванкою. Те утримання від голосування мало певну передісторію. А було так: українці, як вони це робили завжди, тримали свій плян проголошення самостійности у повному секреті від неукраїнських членів Ради аж до останньої хвилини. Взагалі елемент недовір’я і підозри так ніколи й не зник у міжнаціональних стосунках навіть серед відповідальних чинників, що сиділи поруч у парляменті й уряді і робили спільну працю. Звичайно, український табір рішав усе, не притягаючи до поради навіть тих неукраїнців, на допомогу яких він покладався. Українські партії давали тоді своє готове рішення до Центральної Ради і ставили неукраїнські партії, мовляв, перед доконаним фактом. Так воно було з проголошенням Третього Універсалу, так і потім, коли «шило вилізло з мішка», розпочалися гарячкові наради з представниками меншостей, бо ж на цей раз українцям ішлось дуже про те, щоб досягти згоди меншостей на проголошення України самостійною державою. Нарешті погодились у довгих нарадах на тому, що ще до проголошення самостійности буде прийнятий закон про національно-персональну автономію для меншостей. Дійсно, український табір дотримав цю умову і ще до того, як Четвертий Універсал був поставлений на порядок дня у Великій Раді, закон про автономію для меншостей був прийнятий, і то одностайно, в Малій Раді. Через цю процедуру затрималось прийняття Четвертого Універсалу на два дні і відбулося фактично 11 (24 січня), а не 9 (22), яке увійшло в історію як офіційна дата заснування незалежної Української Республіки. Видно, українці були переконані, що тим вони набули принаймні моральне право на урочисте одностайне голосування всієї Центральної Ради, всіх її членів, українців і неукраїнців разом за Універсал. Коли ж по прочитанні Універсалу — треба собі при цьому уявити цю урочисту і разом з цим гарячково-напружену атмосферу, яка була того вечора як у залі засідання Ради, так і на переповнених народом ґалеріях — росіяни підняли руки проти (ці «росіяни» були здебільшого зросійщені жиди), а з ними підняли руки проти Універсалу також представники жидівського «Бунду», решта ж жидівських національних представників утрималася від голосування (представники сіоністів просто не явилися на засідання), — то ця сцена зробила на всіх присутніх українців гнітюче враження, і відповідним було реаґування публіки з ґалерії. Подібна сцена повторилася в Центральній Раді за кілька тижнів пізніше, коли ухвалювали укладення миру з Центральними Державами. Правда, жидівські представники — але знову крім «Бунду», який також і цим разом тримався позиції російських меншовиків у Раді, — голосували тепер разом з українцями. Але знову ж, як вони це зробили при голосуванні Третього Унівесалу, виголосили промови повні застережень, які схвилювали українську публіку на ґалерії такою мірою, що голова Ради, усіма шанований старий професор Михайло Грушевський велів очистити ґалерію від публіки.