Тодішня поведінка жидівських партій зовсім не віддзеркалювала також одностайного ставлення жидівської суспільности до української національної революції. Вже тоді в жидівських партіях було чути голоси тих, які вірили в доцільність спільного шляху з українською демократією. Поперше, вони вказували на те, що розпад Росії був об'єктивним процесом, якого жодне голосування жидівських представників у Центральній Раді не зупинить. По-друге, не можна допустити до повного розходження з українським табором хоч би з суто еґоїстичного міркування, бо це загрожуватиме такому велетенському здобуткові жидівського народу, як національна автономія. Нарешті, якщо прийде кінець жидівсько-українській співпраці, то в українському таборі запанують крайні шовіністичні кола, і наслідки такого реакційного звороту будуть напевно на шкоду як інтересам революції, так і жидівському народові.
Не слід забувати, що в ті часи вся атмосфера була немов би наелектризована революційними гаслами, під впливом яких перебували соціялістичні кола. Такі гасла, як «революційна демократія», або «інтереси революції», були тоді якимись «фетишами», що для них люди забували життєві реальні інтереси, які призвели до революції і яким ця демократія мала служити. Ті «фетиші» стали в процесі революції мов би самоціллю, якій приносилися в жертву справжні інтереси народу. Такий стан був тоді і в жидівському суспільстві, а, мабуть, тут цей стан був найгірший. Головну ролю в жидівському суспільстві грали соціялісти, хоч вони чисельно становили меншість народу. Три жидівські соціялістичні партії часто поводилися як зачаровані цими «революційними фетишами». Зокрема високо стояв у них авторитет більшовиків, які здавалися тоді виразниками соціялізму й справжньої революційної активности. Цей авторитет особливо виріс, коли більшовики стали володарями в Росії. Українці вказували на те, що як більшовики, так і російські соціялісти в Україні обороняють на ділі імперіялістичні інтереси Росії, а не революції, коли вони мотивують свій спротив українським національним прагненням — «інтересами революції», або боротьбою проти «контрреволюції». З жидівських соціялістичних партій це був особливо «Бунд», який оглядався в своїй політиці щодо української справи на російських меншовиків, а пізніше просто на більшовиків. Але також решті жидівських соціялістів бракувало мужности і рішучости для того, щоб зайняти власну, самостійну позицію, яка б відповідала виключно інтересам жидівського народу. Для цього є дуже характерний приклад. Коли українці почали формувати власні національні військові частини, вони відмовились допустити туди жидів, хоч жидівські вояки з України в російській армії просилися до українських формацій і особливо домагався цього союз жидівських фронтовиків, який тоді організувався. І серед сіоністів виникла думка створити власні жидівські військові формації з жидівських солдатів в армії, які узяли б на себе охорону життя і майна в жидівських містечках, що тоді часто ставали жертвами солдатських банд, які покидали самовільно фронт. Цей плян не був здійснений, бо жидівські соціялістичні партії були проти нього, а міністерство жидівських справ, яке мало взяти ці жидівські формації під свою опіку, перебувало під виключним впливом соціялістичних партій. Цей плян був відкинутий як «націоналістичний», тобто «контрреволюційний». Дуже можливо, що якби такі жидівські формації були створені, вдалося б пізніше запобігти поширенню погромів.
Українська революція, і з нею жидівський національний рух, досягли разом, і в певній взаємозалежності, здійснення найбільших своїх національних прагнень. Але цей найвищий пункт став швидко початком трагічного процесу, поворотного руху вниз до безодні. Найвищий успіх перетворився на початок кінця.
І все ж у нашу добу українська мільйонова діяспора урочисто святкує дату 22 січня, як найбільше національне свято українського народу. Тяжко виміряти, чия трагедія була страшніша у ті роки спаду революції в Україні, — жидівська чи українська: кожний сприймає свій власний біль чутливіше. Мабуть, було б добре, якби жидівська суспільність так само зберігала в своїй пам’яті не лише біль, але й радість тих часів.
Справді велика була наша радість у ті дні. Не лише в політиків, але й у ширших колах жидівського населення. Телеграфічні оповіщення вийшли тоді з Києва до всіх значних жидівських осередків від імени жидівських установ і окремих діячів. Вони доводили до відома жидівства поза межами України велику новину про досягнуту національну автономію.