Цей загальний стан речей у нежидівській суспільності перенесла жидівська «революційна демократія» також на стосунки в жидівській суспільності. І тут жидівські соціялісти майоризували всі суспільні й представницькі інституції, оскільки цьому не перешкоджали ті випадки, коли ці інституції постали на підставі загальних виборів, як, наприклад, місцеві жидівські громади. В дійсності і всупереч результатам виборів до загально-державних установ, де «революційній демократії» пощастило зберегти свою перевагу, при виборах у жидівські громади перемагали всюди саме несоціялістичні угруповання.
У виправдання цієї переваги «революційної демократії» в жидівському національно-політичному житті, жидівський міністер Зільберфарб пише таке: «Жидівське міністерство було створене жидівською революційною демократією. Її силами ця діяльність була поширена і поглиблена. Її духом була просякнута вся її праця і політика» «Жидівська революційна демократія в Україні вписала славну сторінку до історії руху за національну автономію взагалі й жидівську автономію зокрема». Вона «формулювала і провела закон про національно-персональну автономію, який надав усім національним меншостям країни право упорядкувати своє внутрішнє життя на підставах демократизму і свободи національного розвитку».[29]
За цих обставин не було дивним, що вже на першому засіданні новоутвореної Жидівської Національної Ради стався розкол. Сіоністи не погоджувалися з самого початку з гегемонією «революційної демократії» в жидівському житті. Вони були переконані, що взаємовідношення суспільних сил в жидівському населенні є інше, ніж в нежидівському, а зокрема в українському. Слід зазначити, що, коли з часом відбулися в близько 200 місцевих жидівських громадах загальні демократичні вибори, — всі три соціялістичні партії разом опинилися там у меншості. Коли через рік після того, вже в часи гетьманського режиму, в Києві зібралися тимчасові Жидівські Національні Збори, обране двоступнево членством цих демократичних місцевих громад, то на всіх 125 його членів було тільки 46 соціялістів (23 від Бунду, 12 — об’єднаних жидівських соціялістів й 11 — «Поале-Ціон»). Більшість складали сіоністи різних відтінків разом із клерикальною партією «Ахдут» («Єдність»). Соціялісти, таким чином, опинилися там в опозиції. Коли ж ця більшість обрала Національний Секретаріят замість попередньої Національної Ради, то соціялісти відмовилися дати до нього своїх представників, так само, як сіоністи перед тим бойкотували Національну Раду.
Перший міністр жидівських справ подався до димісії, як ми вже оповідали, 16 січня 1918 року, разом з усім тодішнім урядом за прем’єрства Винниченка. У тому уряді, який керував справами держави фактично з самого початку української автономії, — а до того ці самі люди очолювали визвольну боротьбу українського національного руху, — українські соціял-демократи зайняли більшість міністерств, хоч у Центральній Раді вони становили меншість. Депутатів соціял-революціонерів у парляменті було більше, ніж представників усіх інших українських партій разом, але людей, здібних до керування справами держави, було між ними ще надто мало.
Більшість тих, що були сяк так підготовані для цього, належали до соціял-демократів, або до поміркованих демократів, не соціялістів, які складали невелику групу кваліфікованої інтелігенції: письменники, вчені, земські статистики, кооператори, журналісти й т. п. До питання «революційної демократії» того часу вони не дуже підходили. Перед революцією вони належали в більшості до нелегального Товариства Українських Поступовців. З початком революції вони пристосувалися до «духу часу» й створили партію «соціялістів-федералістів». Як виразно інтелігентна група, вони мали чималий вплив на творення суспільної думки; до них прислухалися, зокрема в неукраїнському таборі. Чимало з них працювало в адміністрації країни, але їх роля в керівному політичному осередку була незначна.