Існувала ще одна, спочатку кількісно незначна, партійна українська група, яка називала себе «соціялістами самостійниками». Вони не були представлені в Центральній Раді, принаймні там не було такої фракції. Це була виразно націоналістична і політично реакційна група. Їхня популярність у розбурханій політичній ситуації почала зростати разом із поразками в російсько-українській війні, яким українські керівні кола намагалися протиставити радикальні національні гасла. «Соціялісти-самостійники» почали відогравати більшу ролю в українській політиці в другу добу революції, коли з їх рядів рекрутувалося чимало «отаманів».
Наприкінці першого року революції політична ситуація на Україні ускладнилася й погіршала, бо московський уряд провадив відверту війну проти української демократичної республіки; селянські маси й з ними частина українських військових формацій почали хворіти на більшовицьку гарячку, київська влада була в розпуці і не могла дати собі ради з анархією в країні; тоді значно послабла популярність Центральної Ради. В той час соціялісти-революціонери рішили перейняти владу до своїх рук. Власне, на це була тиха згода з боку Винниченка і його товаришів — уступити своє місце соціял-революціонерам. Але вже була вирішена справа проголошення самостійносте й Винниченко з товаришами не бажали уступити честь цього проголошення новій владі, тому демісія уряду була відкладена аж до урочистости прийняття Четвертого Універсалу Центральною Радою і зміни назви уряду з «Генерального Секретаріяту» на «Раду Народних Міністрів». Так сталося, що також д-р Зільберфарб демісіонував уже не як генеральний секретар, а як міністер для жидівських справ.
Димісія жидівського міністра разом з усім урядом була логічним висновком його становища, як відповідального члена кабінету, подібно до всіх інших ресортних міністрів. Але чому д-р Зільберфарб не вступив до нового кабінету, що його тоді очолював соціяліст-революціонер Голубович? На цей запит, — його д-р Зільберфарб міг почути свого часу з багатьох кіл жидівської суспільности — він дає у своїй книзі (звіті) наступну відповідь. Цитуємо тут істотні частини цієї відповіді, бо вони добре віддзеркалюють реагування жидівської суспільности, прихильної до українських національних прагнень, на стан річей у той переломовий момент. Д-р Зільберфарб пише там так:[30]
Міжнаціональне напруження в Центральній Раді під час і після голосування проголошення самостійносте, а зокрема позиція жидівських представників у цьому голосуванні, мали наслідком «значне загострення взаємовідносин між українськими й неукраїнськими партіями», яке «прийняло в українських колах поза Радою — просто антисемітське забарвлення й навіть почало переходити від балачок до дій. У Києві вся влада була в військових руках, а військові кола ніколи не були зовсім чисті від антисемітизму» Так, наприклад, «військова влада видала розпорядження, за яким мали бути виселені з Києва всі мешканці міста, які оселилися там після 1 січня 1915 року» «Цей наказ загрожував виселенням трьох четвертих жидівського населення Києва. Тоді ще вдалося Генеральному Секретаріятові для жидівських справ зупинити здійснення цього безглуздого жорстокого наказу» З часом становище погіршало. Більшовики стояли вже за мурами Києва. В місті вибухло повстання. Слід відзначити, що в цьому повстанні, яке було швидко придушено, брало участь чимало місцевих жидівських робітників і молоді, між ними також «комуністичні симпатики» з лав жидівських соціялі стичних партій, це у наявному протиріччі до ідеологічної настанови всіх трьох жидівських партій, яка в ту добу була, мабуть, рішуче більше протибільшовицька, ніж навіть соціялісти українці. Для ідеологічного хаосу в головах багатьох з тієї молоді, які вірили у можливість і бажаність української «совєтської» державности — (прикладом цього хаосу між українськими соціялістами може бути Неронович) — варто навести такий факт: коли «червоні гвардійці» Муравйова зайняли Київ і почалися масові розстріли всіх підозрілих в симпатії до українства, або тих, що мали в кишені українські посвідки, був посланий охороняти мою хату, щоб мене, відомого з моєї протибільшовицької і проукраїнської позиції, не потягли до «чека» разом з іншими, один з тих юнаків, який був кілька днів до того між учасниками повстання. Він стояв з рушницею у підворотті моєї хати на Нестерівській вулиці, поки мені не вдалося вибратися з Києва. Для цього хлопчика і для тих, що його післали мене охороняти була моя настанова в українській політиці важливіша, ніж моя відверта ворожість до більшовиків. Уся влада була остаточно зосереджена у військовому командуванні, яке в розпуці і збуджене відчаєм, почало безоглядно переслідувати всі «підозрілі» неукраїнські елементи, а особливо жидів.