Тодішні керівні кола жидівської автономії не задовольнилися тим, що була створена верхівка автономного будинку. Вони поставили собі як першорядне завдання — і це завдання вони також здійснили — закласти фундамент під цей будинок, підвести під нього базу, а саме вибудувати найширшу й густу мережу місцевих демократичних жидівських громад, і цим забезпечити можливість для центральних установ автономії спертися на організованій волі народу.
Першим важливим кроком на шляху до цієї мети, був законопроект про «створення жидівських громадських («кагальних») рад і про вибори їх членів». Цей закон був прийнятий Центральною Радою 2 грудня 1917 р. Вибори мали відбутися на демократичних підставах в їх повному обсязі, саме згідно з відомою п’ятичленною формулою, яка була в ті часи популярна серед «революційної демократії». Отже вибори мали бути загальними, без різниці статі, або інших виключень, рівними, прямими, таємними і пропорційними. Право вибирати мало належати кожному членові жидівської нації, який на час виборів досяг 20 років.
Цей перший закон у рамках жидівської автономії вважався тимчасовим і його чинність була обмежена на час до 1 січня 1919 року. У той перший час революції всі були повні віри в майбутнє держави й жидівської автономії. Плянувалося видати з бігом часу основний закон для жидівської громади, який встановить її компетенцію, її податкову систему і її місце в цілій будові жидівської автономії. Немилосердний стихійний хід революції провалив усі гарні пляни і програми. Правда, основний закон про жидівську громаду був врешті випрацьований і ухвалений вищою державною владою, але це сталося вже рік пізніше, у часи другого жидівського міністерства, коли Директорія відродженої Української Народної Республіки відновила чинність жидівської національної автономії. Але до практичного застосування цього основного закону майже й не дійшло, оскільки авторитет української влади був обмежений тереном Кам’янецького трикутника.
Місцеві жидівські Ради, які були обрані на підставі закону з 2 грудня 1917 року, були останніми жидівськими демократичними суспільними інституціями в Україні. Міністерство жидівських справ склало, на підставі даних першого загального перепису 1897 року в Росії, список жидівських громад у межах України. Таких громад тоді нараховували 492. Міністерство вважало, що за 20 років від перепису кількість жидівських громад у містах і містечках зросла до 600. Далеко не в усіх цих місцях пощастило провести нові вибори у першу, релятивно стабільну, добу революції. Міністерство одержало звіти про такі вибори з 250 місць і встигло, до червня 1918 року, тобто до часу, коли кожну хвилину чекали на наказ гетьманської влади про ліквідацію національних міністерств, затвердити вибори у 194 громадах. Коли при кінці літа того ж року, вже після формальної ліквідації національної автономії, зміцнилися надії на те, що вдасться досягти від гетьманської влади — (на той час вона вже не почувала себе досить міцно) — дозвіл на скликання Тимчасових Національних Зборів, вже ніхто не мріяв більше про можливість прямих і загальних виборів; і всі задовольнилися згаданим вище компромісом, саме, що членів Зборів оберуть таємним і пропорційним голосуванням члени існуючих, і колишнім міністерством жидівських справ апробованих, місцевих рад. На ділі участь взяли в цих виборах лише члени 168 місцевих рад.
Ще варто згадати, що закон з 2 грудня 1917 року був ухвалений в ідеальній атмосфері першої доби революції й жидівсько-українського співробітництва. Тому було природним, що проект закону був поданий на розгляд парляменту у двомовному тексті, українському і жидівському, а по його прийнятті Центральною Радою він був опублікований цими двома мовами.
До тієї ж ідеальної доби стосується видання перших українських грошей з написами мовами всіх головних народностей країни. То були знамениті перші асигнації у 100 карбованців, на яких було надрукована їх вартість — з ініціятиви жидівського міністерства — українською, російською, жидівською (ідиш) і польською мовами. З часом ці гроші стали жертвою злих вітрів, що почали гуляти по Україні, як з причини кризи у міжнаціональних відносинах після голосування представників меншостей під час проголошення самостійности, так наслідком зміцнення націоналістичних і політично-реакційних настроїв в українському таборі.