Як відповідальний у справах національних меншостей, а жидівської зокрема, я в той самий день, коли декрет про відновлення чинности закону від 9 (22). І. 1918 року про національно-персональну автономію був проголошений, довів про цей акт до відома Жидівському Національному Секретаріятові в Києві, тій самій інституції, яку обрали Тимчасові Жидівські Національні Збори, як виконавчий орган жидівської національної автономії. Як пам’ятаємо, той Національний Секретаріят представляв лише частину Національних Зборів, бо всі три жидівські соціялістичні партії відмовилися взяти в ньому участь. Вважаючи, що ці міжпартійні стосунки не сміють впливати на мою діяльність як офіційного виконавця державної влади, я добачав у моєму зверненні акт визнання Національного Секретаріяту і сподівався відповідно льояльного ставлення до мого відділу також з його боку. На жаль, цього не сталося. Також А. Ревуцький, з часом міністер для жидівських справ, дивився так само як я на взаємостосунки його міністерства з Національним Секретаріятом. Він також думав, що слід діяти з Національним Секретаріятом у справі створення міністерства. На жаль, на другому боці ці наші наміри не знайшли жодного відгуку.[45]
Гетьманський режим в Україні був типовим поліційним режимом, який тримався виключно на багнетах німецько-австрійської окупаційної армії.
Певна річ, існували і діяли в далекому зовнішньо-політичному «запіллі» Німеччини далекосяжні імперіяльно-колоніяльні пляни у момент, коли вони погодились на окремий мировий договір з Українською Народною Республікою і відокремили таким чином Україну, цю віднині самостійну державну цілість, від Росії. Ті далекосяжні пляни не були будь-якою новиною, вони здавна були вже складовою частиною німецького натиску «на Схід» у світовій політиці.
Але німецьку окупаційну армію в Україні цікавила насамперед лише одна, дуже практична і дуже нагла річ: щоб в Україні був усталений такий порядок, який допоміг би цій армії використати аж до останньої міри господарські багатства і товарові резерви країни, щоб забезпечити ними Німеччину і її велетенську армію, яка воювала на західньому фронті й яка, так само як населення самої Німеччини, бідувала від нестачі харчування та всього іншого в наслідок бльокади Антанти.
До цієї найближчої, безпосердньої мети німецької окупації зовсім не підходив режим Центральної Ради. Бо ж користування господарськими резервами України було рівнозначне з грабунком українського села, що означало, що селянин мав би орати і сіяти, годувати і виховувати худобу, працювати господарювати, насамперед, як не виключно, для німців.
Це безпосереднє, конкретне завдання німецької армії було у такому кричущому противоріччі до соціяльного обличчя Центральної Ради й тогочасного соціяльно-політичного і національного режиму країни, що для німецького командування мусіло дуже швидко стати ясним, — навіть без нашіптування місцевих клясових і національних ворогів української державности, — що Центральна Рада і її люди мають зникнути з політично-державного обрію країни. Ось у чому слід шукати справжній сенс перевороту 29 квітня 1918 року, який поставив царського генерала Павла Скоропадського на чолі держави і на службу інтересам Німеччини.
Німецьке командування міркувало, що таких практичних завдань чужа армія не зможе успішно виконувати власними руками, що для цього вона потребуватиме місцевого спільника, особливо для «чорної» роботи зв’язку з населенням, насамперед зі селом. Такого спільника німецьке командування швидко знайшло в особі тих колишніх, а на ділі ще тоді існуючих, власників великих та середніх маєтків, яким дуже реально погрожували ліквідацією соціяльні прагнення українського селянства та соціялізаторські законодавчі проєкти Центральної Ради. Ті заможні верстви, а разом з ними зросійщене місто залякане попри ці соціяльні прагнення також національно-радикальним характером політики Центральної Ради тогочасного етапу української революції, створили «соціяльну базу» для гетьманського перевороту. Цей наявний контрреволюційний характер соціяльної і національної бази нового режиму мусів неминуче призвести до політичної і соціяльної реакції. В останню хвилину, коли вся будова гетьманату захиталася наслідком революції в Німеччині, цей режим зробив спробу врятуватися при допомозі «білої» Росії, проголосивши Україну частиною російської держави і заключивши військову угоду з Донським отаманом Красновим.
45
«Жидівська автономія і Національний Секретаріят» (ідиш), Звіт Національного Секретаріяту, Київ 1920, стор. 42/43.