Існування цього режиму в країні, що її немилосердно грабував німецький окупант за згодою і співучастю уряду Скоропадського, створило нахил до орієнтації на того «сусіда», що сидів за «демаркаційною лінією», яку тримали, знову ж, ці самі ненависні окупанти. Ця «примара більшовизму» приваблювала різноманітні кола змученого трім режимом народу, загрожуючи одночасно всьому його майбутньому.
Коли Директорія 14 грудня 1918 року прибула до Києва, вона привезла з собою готову політично-програмову деклярацію, яка пропонувала перетворити Україну в «державу трудового народу». З цієї деклярації випливало зовсім ясно, що Директорія, яка вийшла з тих самих політичних партій і суспільних верств, що творили свого часу підставу демократичного режиму Центральної Ради, нині, після перемоги над реакційним режимом Скоропадського, не збирається відновити демократичні порядки з першої доби української революції[46]
Видно було, що решта членів Директорії, хоч хиталася, але все ж піддавалася впливові голови, який з великим захопленням і впертістю пропагував свою нову віру, що, мовляв, настав час перебудувати Україну на радянських засадах, подібно до устрою сусідньої Росії, лише пристосувавши московський зразок до соціяльної структури українського народу і до потреб його національно-визвольного руху. Отже, українська радянська держава, побудована на «селянсько-робітничих радах», у яких селяни і робітники будуть заступлені відповідно до їх чисельної ваги в населенні. У своєму історично-полемічному творі (що ми його вже цитували) Винниченко писав ретроспективно так: «Введена з ініціятиви й з директив Директорії радянська влада може бути сконструйована по такому принципу, щоб національно-український характер її зберігся в повній мірі й щоб від того справа нашого національного відродження й нашої державности, як найкращого засобу до того, не постраждала».[47] Цій ідеї була властива ще одна вигода з погляду українського націоналізму: її здійснення зменшило б значно представництво неукраїнського та зросійщеного населення міст у радах і цим забезпечило б диктатуру «селянського пролетаріяту» в державному керівництві.
Але вирішальним аргументом Винниченка на користь його пляну була думка, дитяча наївність якої незабаром виявилася в її повноті, що «большевики в попередній боротьбі з нами через те національно перемогли нас, що мали в руках далеко дужчу зброю, ніж ми — соціяльні льозунґи, — сили наші були нерівні. Отже тепер, коли ми хотіли побороти їх національно, ми повинні були озброїтися так само як вони. І тоді нехай вони виступають проти нас тільки як руські націоналісти, нехай агітують серед наших мас, щоб радянська влада на Україні була руська, а не українська».[48]
Аргументуючи так свою улюблену ідею, Винниченко неначе забув свій виступ у Центральній Раді проти національних меншостей рік тому, де він доводив — цілком слушно — національно-російський, виразно колоніяльний характер збройного наступу «червоної ґвардії» на Київ.
Не зважаючи на значний вплив Винниченка на ту групу українських політиків, яка зібралася тоді — в грудні 1918 року — навколо Директорії у Вінниці, йому не вдалося досягти їхньої згоди на його програму в її повному обсязі й оригінальному змісті. Врешті тим людям здавалося якось дивним, як це вони зможуть перетворитися, мовляв «за одну ніч», із вчорашніх демократів у щирих прихильників «радянської системи влади». Тим більше, що саме повстання проти гетьманського режиму відбувалося під виразними демократичними гаслами, було боротьбою за відновлення Української Народної Республіки, такої, яку всі знали в добу Центральної Ради: демократична республіка, політична рівноправність усіх громадян без будь-якої різниці, забезпечені громадянські свободи, демократичні місцеві органи самоврядування і т. д.
46
Слід зазначити, що також у деклярації було відразу на її початку згадане відновлення закону про національно-персональну автономію, «що забезпечує право кожної нації на вільне життя».