Уже з появою цих перших, обраних на демократичних підставах, місцевих органів автономії, почало виявлятися певне протиріччя між становищем жидівського міністра, як повноправного члена уряду, відповідального перед парляментом держави й виконуючого свої обов’язки у згоді з урядом і парляментом з одного боку, і позицією того ж міністра щодо автономних жидівських органів, де могла витворитись більшість — що справді швидко сталося, — яка дивилася б на основні політичні, культурні й соціяльні питання інакше, ніж більшість парляменту, уряд і, разом з ними, жидівський міністер. Це можливе протиріччя стало дійсністю, коли вже на першому засіданні Національної Ради, яка була складена, як ми вже згадували, на засаді рівного представництва усіх п’ятьох жидівських партій, сіоністи заявили, що соціялістично-демократична більшість Ради є в дійсності меншістю в народі, а тому відмовили жидівському міністрові, якого більшість в Раді підтримувала, в моральному праві представляти жидівську націю в державі. Пригадуємо, що Національна Рада була на початку лише дорадчим органом при міністрові, який формально відстоював у своїй особі усі права й обов’язки автономії жидівської національної меншости в державі. Але згодом як фактичний, так і конституційний стан Національної Ради змінився й вона вже вважалася центральним органом автономії, а міністер уже мав дотримуватися програми, яку остання ухвалювала. «Жидівський міністер став віднині виконавчим органом Національної Ради», пише про цю зміну в становищі обох тих установ перший міністер жидівських справ Зільберфарб.[53]
Цікаво буде тут навести коротке оповідання міністра Зільбер фарба про те, як дійшло до цієї важливої зміни в державно-правному взаємовідношенні між міністром і Національною Радою. Міністер Зільберфарб подався до димісії, як ми вже знаємо, зі зміною в уряді УНР, коли прийшов до влади кабінет Голубовича. Жидівські соціялістичні партії не були згідні з загальним політичним напрямом нового уряду, а тому, що жидівський міністер мав формально солідаризуватися з тією політикою, постало питання про делегування до складу уряду на пост жидівського міністра не соціяліста, а представника демократичної «Фолькспартай», оскільки соціялістична більшість Національної Ради ніяк не збиралася відступити від своєї гегемонії в органах національної автономії. Так склалося, що другим міністром жидівським справ в УНР став В. Лацький, член «Фолькспартай», яка увесь час йшла солідарно зі соціялістами в Національній Раді й співпрацювала з ними в міністерстві жидівських справ. Але, щоб забезпечити надалі вирішальний вплив соціялістів на політику того міністерства, було разом з актом затвердження нового міністра Малою Радою, також проголошено про цю нову державно-правну компетенцію жидівської Національної Ради. Таким чином, було відсунуто на невизначений час з’ясування питання, яке має бути державно-правне становище представників національних меншостей в уряді.
Тепер конечна потреба іменувати міністра жидівських справ до кабінету Чехівського виринула як дуже негайна. Міністер від соціялістів забезпечив би знов, як було в добу Центральної Ради, домінуючу позицію соціялістично-демократичного табору в органах жидівської ‘автономії, а тим самим, також його вплив на суспільне життя жидівського населення країни. Разом із цим, міністер-соціяліст ледве чи вагався б нести, спільно з усім урядом, відповідальність за загальну політику Директорії.
Позиція українських державно-національних чинників у цьому питанні залишилася не виясненою ще з часів, коли був ухвалений закон про національно-персональну автономію. Слід згадати, що українські політики просто не хотіли зв’язувати собі рук, доки політична дійсність не жадатиме виразного рішення. Що було саме так, видно з того, що під час голосування над дотичним пунктом у проекті цього закону, саме про те, що до складу уряду мають входити міністри у справах національних меншостей, українська більшість Малої Ради той параграф відкинула, посилаючись на те, що питання складу уряду держави стосується майбутньої конституції, а не справ меншостей. Слід відзначити, що після голосування, українські фракції просили зазначити в протоколі засідання, що цим вони ніяким чином не висловилися в засаді проти представництва меншостей в уряді. Як ми це бачили з попереднього розділу, відсутність цього параграфу в законі про автономію добре придалася в новій політичній ситуації після відновлення Української Народної Республіки, коли Директорія вирішила не відновлювати покищо ні польського, ні російського міністерств.[54]