Нині, як ми вже знаємо, настав момент, коли Голова Директорії, збігом обставин, був покликаний знайти вихід у спорі між жидівськими таборами. В дійсності цей вихід був передрішений: соціялістичний уряд, який плянував завести в країні «трудову владу», мусів дати перевагу соціялістові, як міністрові жидівських справ.
І дійсно, Директорія УНР відразу з’ясувала свій стосунок до питання: чи має заступати жидівську меншість повномочний і відповідальний міністер, а чи — «державний секретар». Голова Директорії довів ще у Вінниці про це ставлення до відома тих двох єдиних жидівських політиків, які мали контакт з українським проводом під час повстання. Він формулював свій погляд на справу в таких, приблизно, словах: «Національна автономія меншостей є державною установою й вона не сміє бути відрізнена суттєво від інших державних функцій. Іменування — державного секретаря, а не міністра, члена кабінету, мусіло б у сучасній ситуації, розглядатися, як відмова жидівської меншости ототожнювати себе з загальною політикою держави, як ухилення від співучасти в боротьбі проти буржуазії. Хіба це можливе віддати одну з найважливіших адміністративних справ до рук кляси, яка поборює уряд?»[55]
Вже тоді Винниченко запитав, чи погодиться «Поале-Ціон» увійти до Директорії й дати свого представника до кабінету, як міністра жидівських справ. Приблизно через місяць ця партія дала позитивну відповідь на запитання й назвала своїм кандидатом А. Ревуцького.
Винниченко тоді довів до відома жидівської суспільности, що міністерство жидівських справ має бути зайняте за згодою всіх трьох жидівських соціялістичних партій. Але, коли б до такої згоди не дійшло, на посаду жидівського міністра буде призначений представник тієї жидівської соціялістичної партії, яка погодиться з деклярацією Директорії. При цьому Директорія зобов’язується асигнувати цьому міністерству значні фінансові засоби, які забезпечать його культурну та організаційну діяльність.[56]
Цей намір Директорії іменувати на жидівського міністра обов'язково соціяліста зустрівся відразу з гострим спротивом жидівського Національного Секретаріяту, до якого, як ми вже знаємо, жидівські соціялісти не входили. Вже при урочистій зустрічі Директорії, з її прибуттям на київський залізничий двірець, натякнув представник Національного Секретаріяту, в його привітальній промові, на цей спротив. Він підкреслив, що «віднині в Україні існує законне національне представництво жидівського народу, яке персоніфікує в собі ідею народоправства».[57] Отже, директорія має, за цією заявою, запитатися у того «національного представництва» в справі зайняття посади жидівського міністра. Настанова Національного Секретаріяту була при цьому у виразному протиріччі до погляду Голови Директорії, бо саме Національний Секретаріят стояв на засаді, що представник жидівської національної меншости в уряді держави має бути посланий туди автономними органами цієї меншости — в даному випадку цим же Національним Секретаріатом, — буде відповідальний виключно перед тими, що його послали, і не має нести жодної відповідальносте за загальну політику уряду.
Національний Секретаріят вів цю боротьбу з великою впертістю. Йшлося в дійсності не про те, яка з двох державно-правних засад має рацію, а про те, кому належатиме домінуючий вплив у жидівському суспільному житті — жидівському міністерству, яке буде в руках соціялістів, чи Національному Секретаріатові, де на той час міцно сиділи представники несоціялістичного табору.
Голова Директорії доклав багато зусиль, щоб привести обидва табори до компромісу. Він тричі прийняв делегацію Національного Секретаріяту, шукаючи формули, яка б забезпечила співучасть жидівської меншости в політиці влади, а це значило, — жидівський міністер, який несе відповідальність з усім урядом за цю політику, а разом з тим залишила б керівництво справами жидівської автономії в руках автономних органів. Тому він, уже приймаючи першу делегацію Національного Секретаріяту, пояснив позицію Директорії в тому сенсі, що для неї не так важливе жидівське міністерство, функції якого міг би й надалі виконувати Національний Секретаріят, як жидівський міністер, член кабінету, який тим маніфестував би політичну позицію жидівської меншости, а тим забезпечиться спільна праця в будові української держави. Тому Винниченко запропонував делегації Національного Секретаріяту назвати свого кандидата на посаду жидівського міністра, який погодиться підписатися під програмовою деклярацією Директорії, а в справах національно-жидівських буде вважатися представником Національного Союзу (згідно з законом про автономію від 22 січня 1918). Після того, як такого кандидата не знайшлося у партіях, представлених у Національному Секретаріяті, а цей останній заявив остаточно про свій спротив іменувати міністра, а настоював на призначенні «державного секретаря», або «генерального директора» в жидівських справах за рекомендацією Національного Секретаріяту й перед ним відповідального, Винниченко довів до відома делегації Національного Секретаріяту, на третьому побаченні з нею, що Рада Міністрів постановила призначити на міністра кандидата партії, яка погодиться прийняти програму уряду. Це партія «Поале-Ціон», і можливим кандидатом на міністра е А. Ревуцький. При цьому Винниченко додав від себе: «Я певний того, що п. Ревуцький, який є не «бундист», а соціяліст, з одного боку, й сіоніст, з другого, — не викличе проти себе особливо гострої опозиції, принаймні не з боку більшости Національних Зборів». На жаль, ця надія Голови Директорії УНР не здійснилася, й Національний Секретаріят закликав жидівське населення до бойкоту жидівського міністерства.[58]
57
«Жидівська автономія і Національний Секретаріят на Україні», вказаний твір, стор. 39; все оповідання ведеться тут виключно за цим офіційним звітом Національного Секретаріяту.