Міністер Ревуцький був, одночасно з його працею в міністерстві, дуже активний у сфері загальної державної політики, брав жваву участь у численних того часу нарадах і дискусіях відповідальних українських чинників і намагався, з великою наполегливістю, переконати Директорію та уряд, що єдина можливість врятувати республіку в порозумінні й компромісі з Москвою.[59] З тих його зусиль нічого не вийшло, але часу на конструктивну працю в його власному міністерстві залишалось йому надто мало. Проте можна дивуватися, як багато йому все ж вдалося створити за ту дуже коротку добу його міністрування. І це тоді, коли з усіх сторін намагалися обтяжити його й без того важке завдання.
Кола, які «окопалися» в Національному Секретаріяті, робили все, щоб перешкоджати йому в його зусиллях наново відбудувати міністерство жидівських справ; у тому не було вже нічого дивного. В усякому разі, усі намагання міністра досягти з ними згоди — не вдалися. Але також від жидівських соціялістів він мав мало приємного. «Бунд», який на тоді вже стояв однією ногою по другому боці барикади, заявив, що колишні форми національної автономії вже не підходять до нових обставин; це слід було розуміти як натяк на швидкий прихід влади «комісарів» у жидівську вулицю. Готуючись до можливої участи в цій владі, «Бунд» заборонив своїм членам прийняти посади в міністерстві Ревуцького. Тим він поставив міністра в тяжке становище щодо організації шкільного департаменту. Справа була в тому, що «Бунд», як традиційний прихильник культурної автономії, виховав протягом значного часу плеяду досвідчених працівників на полі народної освіти і в попередньому жидівському міністерстві департамент освіти був зайнятий його людьми. Замістити цих бундівських фахівців було тоді важким завданням. Також «Об’єднані соціялісти» намагалися триматись осторонь від нового міністерства й заборонили своїм більш видатним людям зайняти відповідальні посади в ньому, хоч їм дуже не хотілося втратити те єдине джерело впливу в жидівському суспільстві, яким було міністерство жидівських справ і ним відбудовані органи національної автономії. Наскільки жидівські соціялісти не були у ту критичну добу певні в своїй політичній орієнтації, чи триматися попередньої орієнтації на українську державність, чи обережно чекати на прихід «нових хазяїв», показує такий інцидент: в ту саму хвилину, коли автор цих рядків прийшов до голови Ради Міністрів Чехівського разом з А. Ревуцьким, щоб представити його як майбутнього жидівського міністра, там була делегація від «Об’єднаних соціялістів». Як потім пояснив голова уряду, ця делегація прийшла, щоб довести до його відома, що їх партія готова перейняти жидівське міністерство. Але вони спізнилися, бо постанова Уряду про призначення Ревуцького на міністра була прийнята за два дні перед тим.
Першою турботою нового міністра в справі організації його міністерства було забезпечити з фінансового боку працю департаменту освіти. Це завдання не викликало ніяких труднощів з уваги на загально прихильне ставлення вищих українських урядових чинників до діяльности жидівського міністерства. На пропозицію міністра Ревуцького уряд ухвалив закон, за яким належало вираховувати ту частину загальних видатків, яка мала припасти на потреби освіти жидівського населення. За цим законом: 1) усі існуючі жидівські освітні установи й школи всіх типів і категорій слід було перевести під управління міністерства жидівських справ; 2) на потреби жидівської освіти мали бути асигновані державні засоби із загальної суми видатків на освіту в розмірі однієї дев’ятої частини бюджету міністерства освіти; 3) тим часом, поки буде затверджений цей бюджет на 1919 р., жидівському міністерству мали виплачувати щомісячно три мільйони карбованців. Таким чином, у перший раз за всю добу існування жидівської національної автономії, був забезпечений законом державний бюджет на жидівську освіту й культуру. Попри це головне асигнування державна скарбниця виплачувала жидівському міністерству щомісячно 300 000 карбованців на видавництво шкільних підручників жидівською мовою, яких була гостра потреба.[60]
Дій фінансовій основі культурно-освітньої діяльности міністерства відповідала також організаційна надбудова шкільного департаменту. Всі його відділи й підвідділи були зайняті добрими фахівцями, досвідченими працівниками на полі жидівської народної освіти. Але розпочата праця була швидко припинена державною катастрофою. Українська влада залишила Київ і швидко після того запанували там «комісари». Як вони віднеслися до тих добрих початків у будові жидівської культури, показує наступний лист: «До товаришів комісарів. Пройшло вже шість тижнів з часу, коли міністерство жидівських справ було перейняте комісарами совєтської влади. Увесь час немає ніякої праці в освітньому департаменті. Звернення й прохання різних культурних установ залишаються без руху. Цим дискредитується ідея жидівської народної освіти й підкопуються її основи. Ми, урядовці, не знаємо, що нам робити. Вважаємо за несумісне з нашою гідністю залишатися надалі в цьому ганебному стані й просимо комісарів звільнити нас із наших посад. Підписали: Хаїм Фіялков, директор департаменту освіти; ПІ. Каждан, завідуючий шкільним відділом; Ноах Лур’є, завідуючий відділом позашкільної освіти; Нахман Майзель, завідуючий видавничим відділом; В. Ісурович, завідуючий відділом дошкільної освіти» (Щоденник «Найе Цайт», орган Об’єднаної Соціалістичної Партії, Київ, 22. III. 1919).[61]
59
Автор цих рядків, який включився тоді до праці уряду як віце-міністер народного господарства й також брав участь у деяких з цих державних нарад, займав протилежну позицію щодо сподівань на можливість порозуміння з Москвою, твердо переконаний, що більшовикам не можна ні в чому довіряти, та що вони розуміють лише мову сили.