Прямуватимемо до того, щоб при здійсненні широких соціяльних реформ, які є нині необхідністю революційної української демократії, були досягнуті полегші для переходу незаможних верств жидівського населення до більше здорових і більше продуктивних зайнять.
Також будемо енергійно обороняти повну й справжню релігійну свободу побожного жидівського населення.
Міністерство закликає жидівську демократію підтримувати усіма силами боротьбу українських селян і робітників за їх повну соціяльну й національну свободу й допомагати Українській Народній Республіці поборювати чорні сили, які є загрозою з-зовні й внутрі для їх існування».[63]
VIII. Третє міністерство жидівських справ
Це була аґонія української державносте, доба героїчної боротьби й нелюдських зусиль в обороні клаптика території у південно-західній частині країни, на якій рештки національно-державних сил пробували, з чималим успіхом, налагодити можливо нормальне політичне, суспільне й господарське життя. Разом з тим це була доба, яка визначалася найвищою мірою зближення між відповідальними представниками жидівської суспільности й урядовими українськими колами та активної співпраці обох національних таборів. Ця доба тривала від евакуації Києва в лютому 1919 р. до останнього зусилля втриматися на поверхні у вересні-листопаді 1920 р., коли наступ більшовицького ворога поклав остаточно кінець цій аґонії. Зі знищенням цієї рештки української демократичної державности прийшов кінець також жидівській національній автономії.
Багато трагічних хвилин пережила ця група українських діячів у ту добу. Дослівно притиснуті спиною до муру, лицем до ворога, із сціпленими зубами, вони вели цю, здавалось, безнадійну боротьбу проти трьох ворогів — більшовиків, денікінців і поляків, — сили яких безмірно переважали їх власні. Завзято вони билися за збереження цієї останньої позиції української революції — «державний центр» Української Народної Республіки. І за всю цю трагічну добу жидівське міністерство, на чолі якого тепер став Пінхас Красний з «Фолькспартай», ні на хвилину не залишало того «державного центру», символізуючи цим спільність інтересів і долі жидівської національної автономії та української державности. Міністер Красний не був самітний у тій його позиції. Крім нього були в складі українського Уряду того часу ще два заступники міністрів (в міністерстві народного господарства й праці) й чимало урядовців різних ступенів у міністерстві жидівських справ та інших. Були також жидівські солдати й старшини в українській армії тієї доби: коли літом 1919 р. уряд, урядовий апарат і військо присягали на вірність Республіці, присягу жидівських вояків прийняв місцевий рабин.
Так прожив жидівський міністер ті півтора роки впертої боротьби «державного центру» разом з тим центром, відбув усі його перетворення, його поразки й перемоги, як і нечисленні дні відносного спокою, стабільного існування й творчої праці, так і часті хвилини мандрівок у поїзді, або також на селянських підводах, посуваючись із містечка до містечка по Волині й Поділлі, уникаючи більшовицьких чи денікінських загонів, як також ворожих очей різних повстанців.
Жидівське населення того трикутника, який простягався між Кам’янець-Подільським — Проскуровом — Могилевом-Подільським — Вінницею — Рівним — Тернополем і знову Кам’янець, але досягав іноді також Бердичева й навіть до Києва сягав, було учасником тих подій. Спочатку виразно ворожим, потім байдужим, далі співчуваючи і наприкінці виразно прихильним до української влади. І коли прийшов кінець тій владі, жидівське населення, в панічному страху перед тим, що його чекає під більшовицьким пануванням, потяглося геть із тих місць до Збруча й Дністра, залишаючи назавжди українську землю, де воно та його предки жили протягом довгих століть.
Рештки відступаючої української армії й міністерства з їх урядовим персоналом посувалися поволі, починаючи з березня 1919 р., з Вінниці до Кам’янця, звідти до Рівного, далі під натиском наступаючих більшовиків, перейшли до Тернополя в Галичині, де на той час ще трималася влада Західньої Української Республіки, обороняючи країну від польської агресії, звідти назад на Схід, через Збруч, і знову до Кам’янця, після того, як більшовики були відкинуті й відступали. Тут врешті вдалося перепочити, міністерства позалишали поїзди й розташувалися в Кам’янці. Створилися відносно стабільні умови для спокійної адміністративної праці. Ця доба тривала, починаючи з червня, — майже півроку.