Цитований вище жидівський діяч оповідає в своїх споминах (він опублікував їх у Вільні, куди він виїхав після ліквідації української влади наслідком опанування України більшовиками), про ту зовсім нову атмосферу, яку він знайшов у Кам’янці й в окрузі за короткий час після приходу туди української влади. Слід пояснити, що лише кілька тижнів перед тим він, як чимало інших жидівських діячів, залишив Кам’янець зі страху перед наступаючими українськими частинами. Тепер він пише: «Я їду назад до Кам’янця і мов би починається нова сторінка історії. У Кам’янці повний спокій. Усі партії працюють знов. Жиди працюють, заробляють. Погром уже майже забутий. У мене враження неначе я вернувся з іншого світу».[65] І далі: «У Кам’янці зовсім інші настрої. За час моєї відсутности настало певне зближення між українськими й жидівськими соціялістичними партіями. З жидівським міністерством співпрацюють активно «Фолькспартай», «Поале-Ціон», «Об’єднаний Бунд».[66] Між урядовцями чимало сіоністів». «Загалом це була доба сприятлива й спокійна для жидівського населення. Віджила торгівля. Жиди їздять вільно по шляхах і по залізницях. Ремісники забезпечені працею. Близько 200 жидівських хлопців і дівчат працювали в жидівському й в інших міністерствах, також у комітеті допомоги потерпілим від погромів. Оживилася суспільна діяльність. Погромна хвиля майже зовсім припинилася. Кам’янець став осередком усієї округи. Почали прибувати різні жидівські делегації з численних закутків України, що по цей бік Дніпра. Встановлений зв’язок між Кам’янцем і більшими пунктами в районі, як Бердичів, Умань (Київщина), Старо-Костянтинів, Шепетівка, Теофіполь, Полонне (Волинь), Проскурів, Жмеринка, Вінниця, Могилів, Літин, Гайсин, Брацлав, Меджибіж, Летичів та інші (Поділля)». «Жидівське міністерство було співучасне значною мірою у створенні «Державної Інспектури», яка мала своїх представників у всіх військових частинах і дбала про те, щоб військо поводилося за законом і не спричинилося до жадних злочинних виступів». «Погромна атмосфера потрохи охолоджується. Так українці зайняли з участю Галицької Армії низку жидівських міст, як Проскурів, Вінницю, Бердичів та інші майже без погромів. Також відступ українських військових частин, під натиском денікінців, відбувся цілком спокійно, майже без жадних насильств». «На денному порядку стояло також питання протизаконних вчинків місцевих установ щодо жидівського населення. Поодинокі жидівські містечка, як Лянцкорунь, Нова Ушиця й ін., жадали від міністерства клопотатись в уряді в справі відшкодування у формі дотацій чи полегш для потерпілого від погромів населення. До міністерства поступали також численні скарги, зокрема від жидівських соціялістів, проти їх тероризування з боку місцевих відділів контррозвідки. Жидівське міністерство звичайно успішно клопоталося у таких випадках». Також авторові цих рядків прийшлося раз, під час його інспекційної подорожі по краю, разом із групою інших міністрів, клопотатися телеграфічно у самого Головного Отамана в справі кількох його товаришів по партії «Поале-Ціон», добре йому відомих їх проукраїнською настановою, яким могилівська контррозвідка погрожувала розстрілом. Уже за кілька годин ці люди були, з наказу С. Петлюри, на свободі. «Жидівське міністерство заступалося енергійно також за тих жидів, які були раніше замішані в більшовицькому русі. Міністерство домагалося, щоб цих жидів трактували так само, як колишніх українців-більшовиків, яких українська влада засадничо не переслідувала».
«Жидівське міністерство витрачало стільки часу і сил на оборону жидівського населення, що воно просто не мало достатньої можливосте для конструктивної праці в ділянці народної освіти й національного самоврядування. Бракувало також у тому провінціональному закутку відповідних культурних сил. Матеріяли київського міністерства не були евакуйовані, отже доводилося починати все наново». Все ж чимало було зроблено: «Підтримувалися місцеві жидівські школи, відбудовано зруйновані будинки (Городок, Ярмолинці, Полонне). Створено шкільну мережу, загальну й професійну. Завдяки дотації міністерства кам’янецька «Культур-Ліґа» змогла організувати фребелівські й вчительські курси. Дотації також дістали дитячі садки, сирітські притулки. Департамент місцевого самоврядування влаштував вибори в кількох громадах, як Лянцкорунь, Смотрич, Городок, Новий Костянтинів. Також були відновлені громадські ради, які припинили діяльність у переходову добу. Фінансовий стан місцевих громад був надто тяжкий: навіть у більших містах не вдалося вжити закону Директорії з 17 квітня 1919 р., який встановляв податкові джерела жидівських громад, тому що заможні верстви противилися цьому оподаткуванню. Загалом жидівське міністерство було популярне серед жидівського населення, яке зверталося до нього в кожний тяжкий момент свого життя».[67]
65
Українська кіннота, яка вступила у Кам’янець, учинила там регулярний погром із вбивствами й грабунком, при чому першою жертвою був старий жид, який вийшов назустріч українцям, щоб маніфестувати тим свою радість з нагоди втечі від більшовиків.
66
«Бунд» і «Об'єднані соціялісти» в районі злилися і нова організація називалася «Об'єднаний Бунд».
67
Л. Ґуліпер, вкаїзаний твір, стор. 84, 91, 92, 93, 94, 96, 97, 98. Ми навели таку довгу цитату з книги Ґумінера, тому що автор ставився з великим застереженням до національних українських прагнень, а разом з тим мав можливість близько стежити за подіями аж до 1921 р. Його свідоцтво тому особливо характерне.