У серпні 1919 р. почався наступ з’єднаних армій Наддніпрянської й Галицької в напрямі на Київ проти більшовиків, які в той час тяжко оборонялися від натиску денікінців і лишали терени України. Але коли українські частини були вже в Києві, вони зударилися з «добровольцями» Денікіна, які наблизилися до міста із Сходу. Сили Денікікіна значно переважали українські. Здавалося логічним, що сили, які мали спільного ворога, мусіли б порозумітися, щоб цього ворога позбутися. Але націоналістичне засліплення російських провідників, які давали напрям політиці Денікіна, не давало жодної надії на таке порозуміння. Вони й чути не хотіли про будь-яку українську державність. При взаємовідношенні військових сил обох таборів у той час не залишалося українцям іншого шляху, як знову відійти на Захід, у напрямі на той самий Кам’янецький трикутник. Відступати доводилося під натиском денікінців, які дійшли до самого Проскурова. Стан української армії щодо збройного постачання й харчування був катастрофічний. Не ліпший був стан санітарний. Пошесть тифу робила жахливе спустошення в лавах армії. Не було ні ліків, ні лікарів. На залізничних двірцях на тому «хресному шляху» Української Армії лежали покотом тисячі хворих і вмираючих українських вояків, і не було кому за них подбати.[68]
І все ж Українська Армія відступала в порядку, принаймні щодо її ставлення до жидівської людности, на яку тепер накинулася «чорна сотня» денікінців з такою жорстокістю й садизмом, до яких ніколи не дійшли найкращі погромні «фахівці».
І сталася тепер, мабуть, найтрагічніша подія всієї української революції. Притиснуте до західнього муру, де на Збручі стояв польський ворог, і маючи зі Сходу натиск денікінців, військове командування Української Галицької Армії підписало капітуляцію у війні проти Денікіна. То був вияв розпачу в надмірно тяжкій ситуації. Цим скінчилося політичне існування Західньої области УНР, а разом з тим Директорія втратила шанси на успішне продовження збройної боротьби власними силами.
Стоячи перед небезпекою повної катастрофи і вважаючи згоду з поляками за «менше зло» порівняно з полоном у «білих» чи «червоних» росіян, уряд Директорії, дав згоду, щоб польське військо з західнього берега Збруча зайняло терен, який залишала Наддніпрянська армія. Члени українського уряду, вищі урядовці й рештки армії не пішли до Польщі, але перейшли в запілля армії Денікіна, а пізніше Червоної армії для партизанської війни. З ними пішов також жидівський міністер Красний. Так почався той славетний «Зимовий похід» Української Армії, який вписав незабутню сторінку у збройну боротьбу українського народу за власну державність. Міністер Красний попав тоді у полон до більшовиків, коли зробив спробу побувати у своєму рідному місті Бердичеві. Але більшовики його швидко випустили і він пізніше знову приєднався до українського табору.
Поки Армія УНР вела партизанську війну, українська делегація у Варшаві підписала відомий договір 22 квітня 1920 року з польським урядом. Наслідком цієї угоди був спільний польсько-українських похід на Україну. Наступ був спочатку досить успішний, був навіть взятий на короткий час Київ. Уряд УНР тим часом влаштувався у Вінниці, яка знову, але вже в останній раз, стала тимчасовою столицею України.
Про цю коротку добу відновленої української влади на значній території по правому боці Дніпра пише цитований нами жидівський діяч, що «вінницьке жидівське населення зустріло тепло жидівське міністерство і допомогло йому улаштуватися якнайкраще. Також сіоністи, саме «Цеїре-Ціон», наблизилися до нього. Суспільне жидівське життя значно пожвавилося. Жидівська громада відновила свою діяльність. До Вінниці почали прибувати численні делеґації».[69]