Зараз він сидів на мокрому простирадлі і намагався підвестися. За вікном липнув до чорних кульок ліхтарів сніг. Порожньо в голові, порожньо в думках, і ніякої легкості. Запахи можуть повернутися – сіконуло у його голові. Ніч била крилами. Мельхіорове небо лускало на тоненькі плівки. Тут він помітив, що замерзлий чорний пагорб здувався, наче желатиновий пиріг. Пагорб заворушився, наче рвалися м’язи під шкірою, небо просвітліло, потяглися рвані язики вилинялого полум’я. Його немов хтось підтягнув до вікна. Широка, без жодної хвилі річка текла перед його вікном. Те, що це була справжня річка, не викликало ніякого сумніву. Вода чи ще щось там підсвічувалася зсередини. Потім він побачив на горизонті якусь пляму. Пляма рухалася, в цьому він не мав сумніву. І нарешті він побачив, зовсім чітко, роздовбаного катараса. За ним сидів виводок якихось людей, а кермував човном його дід в німецькій формі. Далі за човном пливли менші, як виводок качок: баби, брати, рідні, двоюрідні, швагри, дядини. Кого там тільки не було! Це нагадувало урочисте весілля або похорон, а власне, різниці ніякої. Жовтий туман піднімався з поверхні. Вони пропливали повз його вікна. Спочатку свої, потім чужі, і коли він таки наважився повернути голову, то побачив, що цьому напевне і кінця-краю не буде. Він стояв і дивився, зачудований, з прохололим потом між лопатками, між сідницями, на переніссі.
Десь у глибинах його сірої рідини почали вилазити молитви, які він час від часу читав, коли відчував страх. А мозок усе повторював: та не може того бути, як не може нічого бути. І щось навіть відповіло йому, так видалося: ну, як нема цього, то, може, й іншого не бути. Йому зробилося млосно. Фі, щойно він відчув слабину в ногах, те стрімке коло, подібне на вир, завертілося й миттєво втягнуло за собою всіх його рідних, разом з човнами, кресами і рушниками. «Хух-х», – вийшло з його горлянки, борлак засмикався, і він поволік ноги до ліжка. Сів, натягнув простирадло до підборіддя і втупився у пузатих херувимчиків, що чи то намагалися зґвалтувати Венеру, чи просто її оберігали. Зараз у нього визріло одне бажання, якось сховатися у високих і холодних анфіладах кімнат, з купідонами, бронзовими сатирами, що сцяли кудись у безкінечний простір, такими ж ангелами, безтурботно споглядаючими його чоловічий сором, і тут він почав збиратися з думками, учепившись за звичні предмети. Так, найголовніше в його професії: збирати свої думки у сірий сталевий жмут, нищити ним чужі оболонки. Але ось жінка, що пішла – куди? – невід’ємно стояла кремовим щасливим згустком. Він побіг рівчаками своєї пам’яті, доволі легкої і неметушливої. Нічого особливого, але якраз те, що годиться для прихистку. Він проскочив вікнами, порахував їх для проформи. Нарешті вискочив місяць. Великий, круглий, лагідний і срібний.
Хтось запалив галогенні лампи. Світло тріщало, перекидалося з кімнати в кімнату, тягнучи рвані тіні. Усі предмети вібрували, принаймні так видавалося. Вони рухалися, наче живі або як ртутні, відкидаючи масні довгі тіні, а то і зовсім полишалися їх. Він стояв і тетерів, дивлячись на вікно, але цього-то він зробити не міг. Тисячі галогенних ламп, запалених наче за одним чиїмось наказом, враз ударили і розірвали його зіниці. Головне, у цьому світлі змінився, втратився колір. Одне рідке кипляче срібло. Він затулив руками очі, але тут же прибрав і знову втупився у предмети, що зараз нагадували десяток паскудних злих гномів, які застрягли своїми лапами в мелясі й не могли зрушити з місця. Тоді він закутався у простирадло і рушив повз столи, повільно, виставляючи одна за одною ноги, навіть прикусивши від старання язика. Він рухався повільно, але впевнено у срібному потоці галогенного світла.
Так він обійшов софу, затим завернув за диван. Білі ангели з напнутими луками зараз нагадували його Страшний суд. Предмети ось-ось повинні були зірватися з місця і розтоптати його, але він був хитріший, тому вже ступав задом, спиною до високих, з мореного дуба, двостулкових дверей. Від поту щеміло між лопатками. Найгидкіше було те, що очі у нього страшенно різало, і він ніяк тепер не міг не те щоби зібратися з думками, але взагалі панічно думав, як полишити цю оселю разом з невитравним духом Лади. І так, саме так: запах тонко потягнувся, знищуючи молекула за молекулою, атом за атомом запах тієї жінки. Він навіть не міг уявити собі, що то була секретарка. Щось сокровенне готичним хором піднялося у його грудях, і він тоненько заскімлив, проклинаючи все на світі. Головне, він не забував тримати за спиною двері. І сльози, аби ці срібні гноми дізналися, що сльози і розкаяння, хтозна за чим, не більш аніж гра, то неприємності його чекали б неабиякі. Нарешті він проскочив у двері. Але срібло, густе, із запахами Лади, хлинуло у розкриту пащу дверей, увірвалося з вікон крізь жалюзі. І він з несподіванки упав навкарачки і так, хекаючи, побіг кімнатами, а коли нарешті зупинився, знову біля свого ліжка, де муляла око мокра пляма, підняв голову і тихо засміявся.