Це був ранок. Простий собі чистий зимовий ранок, а те, що прийняв він за місяць, була супутникова антена. Він сів на ліжко, важко зітхнув. Потім підвів здивовано голову і запитав себе: а де секретарка? Те, що вона не могла кудись подітися, піти без його допомоги, було малоймовірним. Він подзенькав у дзвіночок. Прийшла прислуга, жінка років тридцяти, брюнетка, з гарним бюстом, пекучими очима, а він, не приховуючи потворності своєї наготи, запитав:
– Ніхто не виходив?
– Ні, пане. Ви всю ніч тут грюкали і говорили щось, – сказала прислуга.
– Ти була тут всю ніч? – запитав він, уже напевне знаючи її відповідь, але випередив і заговорив: – Ладу привезуть сьогодні?
– Так.
– Ну тоді йди собі. Приготуй кави, поміцніше, і мій чорний костюм на вихід.
2
Прямо над ними висіла реклама: «Тепер ваша печінка витримає удар», половина чи більша половина її. У повітрі пахло дорогим коньяком і сигарами. Саме тоді він відчув дотик справжнього смаку. Лада лежала на червоній накидці, підтиснувши одну ногу, розкидавши за спиною палаюче руде волосся. У неї було тіло дорослої жінки, міцне, податливе і дике, й обличчя, прищаве обличчя підлітка. Такою вона і була насправді. Того ранку, з запахами, найнеймовірнішими запахами іншого життя, що збуджували більше, ніж близькість, він розповів їй про нового куратора, а потім і про своє життя. Дурниці, повторював він це слово, я просто попався на дрібній крадіжці; але вона лише хитро смикнула плечиком, перевернулася на живіт, глянула лукаво і сказала, що нічого особливого, і добавила, нехай краще не бреше, ось що. Він зобразив подив на обличчі, а вона за хвилину прочитала цілу лекцію про те, як людина поводиться, коли говорить правду, як, коли бреше, і в який бік дивиться, коли це дріб’язкова фантазія. Ось так, сказала вона наприкінці, скинула бровами і засміялась лунким, добродушним сміхом, від якого зробилося тепло і затишно. І значить, вона не дізналася про нього повної правди.
Вона сказала: тебе спіймали на якійсь малолітній курві? Він промовчав, ковтнув коньяку і подивився на сизе вікно, з розкиданими крилами синьої ялинки, чорними воронами, що писали лапами по снігу, вишукуючи шматки поживи. Яка різниця, говорила вона, у тебе є шанс усе виправити, ти ще молодий, нині ти служитимеш державі, незалежній державі, і нічого почуватися йолопом, треба просто скористатися нагодою і зробити добру кар’єру. Ця остання її фраза не спантеличила його, а швидше похитнула той новий світ, який він тільки почав вибудовувати. Він подивився на її прищувате обличчя, намагаючись викликати в собі нудоту, бридке відчуття, але Лада лежала, підтиснувши ноги, навіть скромно, тільки видно було палаючу смужку проміжності. І йому стало мутно й нудно. Довгоносі ворони на синьому снігу перетворилися на кікімор з тонкими лапками, й тіні від них видовжилися і зараз діставали ялинки, з Дідом Морозом і Снігуронькою в куцій спідниці, з ногами, обтягнутими синіми нейлоновими колготами із золотистими блискітками. Ця глупа повсякденна реальність повернула його до теплого затишку. Він давно розумів, що знаходиться у світі вигаданому, збудованому ним самим, і тому цей світ служить і допомагає йому. Зараз, наскільки він усвідомлював, перед ним лягала зовсім неприємна і чудернацька задача: втягувати Ладу у цей світ, і чи вона сприйме його, і чи його світ не знищить її крихкі кістки. Наскільки він помиляється, то покаже час.