– А хто по нас прийде?
По тому, як Лада звела свої світлі, з каштановою міддю, брови, зблиснувши чистими очима, він здогадався, що вона прекрасно зрозуміла його запитання, і зрозуміла раніше, ніж він усвідомив те, що сам сказав. Вона лизнула кінчиком язика його губи, усміхнулася, зовсім упевнено, і він потім пронесе цю її упевненість, як заразу, через усе життя.
– Поїхали зі мною, – сказала вона. – Поїхали, поїхали! – вона затараторила щасливим, майже дитячим голосом.
Тут Дніпро розкривав свою свинцеву, над незмінним металевим небом, горлянку: червоні дахи п’яти– і чотириповерхових дач лежали під сліпим білим сонцем, лускою, крилом, неправдоподібно, але правдиво все ж таки підрізаючи берег, кожного року раз за разом поглинаючи навколишні землі і піски. Вони стояли на білому двомісному катері, затуляючи долонями очі від сонця, спостерігаючи, як стрімко наближається берег. Щось у цьому було об’єднуюче і спільне: нахилені вперед тіла, підняті руки. І він відчував, що, незважаючи на падлючий холод, у нього ворушиться в штанях. А коли вони приставали до причалу, із самотнім, на розкидному стільці стариганем, що визирав якесь диво у бінокля, за десять метрів, сонце сховалося за вилуплений, побитий каверною завод на тому березі, і вони провалилися в малинові теплі памороки. У нього пішла гусячим сипом шкіра. Йому здавалося, що зараз усе закінчиться; він боявся повторити слово «життя», але десь у глибині саме це й пищало: провалиться і не повернеться місто, з’єднане розірваною аортою харківського мосту, з противно вжикаючими, наче оси над розчавленим плодом, стрілами поїздів метро, саме розвернуте до противного місто, посипане білими грифелями будинків.
Він навіть заплющив очі і бачив морок, один лише морок. Він не відчував поруч гарячого, з легким і збуджуючим тремтінням тіла Лади, її руки, що шкодливою гадючкою повзала його ширінькою. А коли розплющив очі, то побачив перед собою кільця, завитки посипаних золотистим піском вуличок, блюдця площ, неприступні дома, облиті рожевою фарбою заходу. І у нього задерло у горлянці. Зараз з нею було зручно, але, як психолог, він зрозумів, що саме зараз вона є володаркою становища. Але ніяк не міг передбачити, що це так надовго. А тоді: «У неї немає нічого невротичного», – задоволено вирішив він, порівнюючи з тими сцикливими студентками, що залюбки, після першої ж його спроби, запихали собі член до рота. А тому на зелений, з мідними прорізами гравій він ступив з виглядом першовідкривача.
– Це там, – показала Лада, і в її словах не було нічого загадкового.
З цього моменту, глянувши на бетонний причал, розквітчаний графіті, він зрозумів, що Лада для нього варта більше, ніж та жінка, з якою просто кохаєшся, просто трахаєшся, просто говориш, не добираючи слів; вона є провідним маяком у якесь інше, наступне, життя, і зараз вони проходять той складний і вузький прохід. Саме так він тоді думав. Інакше не могло бути. Усе навколо: будинки, дерева, вулиці, собаки – все було занадто спокійним. Аж занадто. Почалося інакше життя. І він зрозумів і сприйняв це як належне. Як чергове підвищення по роботі. І він наповнювався тишею, як жінки наповнюються за ніч коханням і спермою і робляться далекими, наче білий метелик на синьому небі, – нерухомі та загадкові.
Шикарний вигляд дачі її батька нічим його не здивував; він навіть не встиг подумати, що років їй сімнадцять, не більше, хоча голова працювала чітко: її голова знала, чого бажала. Її бажання були на першому місці, але якимось дивом вони сполучалися з її мозком. Він навіть бачив її сині спалахи. Вони знову пили, і він сп’янів. Від недавнього сексуального збудження на лишилося і сліду, а був тягучий алкогольний настрій, коли попиваєш потроху, а нічого не змінюється, протікає повз зіниці, й навіть ліньки простягнути руку. Лада умостилася на канапі, підтиснувши ноги, з важким стаканом у руках, і поволі пила, здавалося, байдужа до всього, але так вона збиралася з думками, наче кобра, готова стрибнути або виплюнути свою отруту, а потім уже заспокоїтися. Десь на дні він це розумів. Потім, рвучко вихиливши віскі, вона встала, потягнулася, напнувши під зеленим светром тугі груди, й підійшла до вікна. Сонце окреслило чорним малюнком місто. Настрій у нього взагалі погіршився. На зубах – наче хто насипав піску.
– Ходімо, – милим і тихим, муркаючим голосом сказала вона.
Й тут на нього накотила гумова хвиля жаху: йому на мить видалося, що у Лади на обличчі зникли прищі. Як тоді, коли вона ступила на брунатну доріжку останнього сонячного світла. Вона взяла його м’якою теплою рукою за пальці і повела. Він намагався не дивитися на її обличчя і все скоса поглядав, але вона це відчувала, може, щось розуміла або сприймала зовсім інакше. Професійна звичка несподівано почала брати гору. Груди його почало наповнювати дурнувате відчуття вибраності, хоча він знав, що це не так, зовсім по-інакшому зараз має бути, але він здогадався, що щось інше відтягує останню мить, останній поріг, що дозволить їм без страху зупинитись одне на одному. Від такого відкриття він запав у ще більшу порожнечу.