– Пане генерале, – почув він голос.
І невимовно красивий голос секретарки Лади несподівано повернув усе спочатку: перша кімната розвернулася іншим боком, друга несподівано наповзла на першу, третя витягнулася, наче під перископом, таким робом пускаючи червоного золота світло з останньої кімнати всією площею. І він стояв на сірому бетоні, під синім неправдоподібно оксамитовим небом, з білими літаками на ньому, і тихий гуркіт ласкаво лягав на землю, а її рука була поруч. Тоді його горло стиснули спазми, і він зрозумів з печаллю, що він буде думати про неї, як про порожнє небо, тобто її не буде, і нічого у світі не зміниться. Найдурніше те, що він сам ніколи не зміниться, хоча зараз ця думка настирно терзала його, починаючи від паху, і била у скроні. Так, зараз він відчув лихий сексуальний голод, так, як це виходить з жінками під час чужої смерті. У нього закрутило у паху, солодко засмикало під ложечкою, і тільки тупі удари у скроні, що розтяглися лапами павука від тім’я, показували, що об’єкт його не існує або зовсім далеко.
Так, він зараз стояв посеред малинової, у світлих тонах кімнати, і зовсім реально запах паленого людського м’яса лоскотав ніздрі. Проте сексуальний голод у нього не втихав. Це починало непокоїти. Він непомітно провів погляд на спину і задок секретарки, котра стояла біля вікна, стояла боком, і зараз упіймав себе на думці, що взагалі не пам’ятає її обличчя, окрім важкого, з двома складками на кутиках рота, але рота далеко не сексуального. І запах, той, що зародився у нього в мізках, почав пробиватися до того, що висів важкими міазмами серед плюшевих ведмедиків, панд, колі й ляльок Барбі. Аби тільки не заходив син, пройшло в голові, і це було б зовсім непристойним. Так він подумав, але що в тому було непристойним, то напевне знала Лада і він сам.
– Пане генерале, – повторила секретарка і повернулася до нього обличчям. Він побачив її важкі груди, маслинові очі, витончені руки, з дорогим, майже як у його Лади, манікюром, хоча у них різниця не менше як у двадцять-двадцять п’ять років. Жінка була вродливою, але не сексуальною, вірніше, не в його смаку, і взагалі вони після двадцяти не викликали ніяких емоцій. Несподівано коридор знову почав зменшуватися, наче підзорна труба морського капітана, і він сидів у кріслі, з м’ятним смаком дешевої сигарети на губах. Сигаретою його пригостив слідчий. Нервовий, як лошак, хлопчисько у штатській формі і вільному, але дорогому костюмі. І він уже давно зрозумів, що це військова розвідка, і від того робилося спокійніше, затишніше, наче до цього запаху людського гару, трупа, домішалися добротні запахи просиджених крісел, дорогих сигар і дешевої кави, що її готують подібні на гомосексуалістів секретарі і молоденькі лейтенантики. Секретарка стояла на тому кінці коридору в малиновій кімнаті і дивилася у вікно, де люди під першим снігом мокрими щурами виповзали зі своїх нір.
– Це ваша секретарка… Її прізвище… – почав був слідчий.
– Я її не пам’ятаю. Не пам’ятаю її прізвища.
Слідчий, розуміючи, кивнув головою. Він уже знаходився на такій стадії своєї кар’єри, що міг дозволяти собі ставитися до людей, наче до інтер’єра. Також він розумів, що з цією пригодою, а інакше на розум не приходило, йому вовтузитися недовго. Але він не любив такого типу людей. І такі типи, визначив він про себе, навряд чи полюбляють опинятися у цій ситуації.
– Я поговорю з нею? – сказав слідчий і красномовно окинув оком фігуру секретарки, одягнену в синій англійський шерстяний костюм: ти ба, навіть складки у неї похітливо переливаються на блідому зимовому сонці.
Він перехопив погляд слідчого, і хвиля, гаряча, наче у породистого жеребця, прилила до голови; зараз він точно відчув, як від злості на цього миршавого сноба слідчого його очні яблука лускаються капілярами і тріскають з таким гуркотом, що не чути, як дзижчить самотня муха у синьому напівмороці кімнат. Він бридливо поморщив носа, коли почув цей звук, як запах, – усе чуже і неприпустиме в цьому домі зараз зайшло, щоб його знищити, зжерти його запахи, і полишити самотнього, з підведеною мошонкою, кривими, пожовклими зубами – він ніколи не пишався вставними щелепами. В цьому він був достойним сином своїх батьків, котрі зневажали чуже й неприродне. Слідчий закинув ногу на ногу, поклав її на гостре коліно, затягнуте у дороге сукно; він і це помітив, але відразу зрозумів, що так би поступила Лада. Дивно, але він не відчував втрати. Він більше відчував зради, капризи її та істерики, і це завжди збуджувало. Зараз він міг би без будь-якого красномовства сказати, що опинився у порожнечі, і це було так близько, як глухий, беззвучний сніг за вікнами, що падав і падав у щілинах тяжких портьєр. Як вулиця, що несподівано вигиналася на повороті, щоб зімкнутися міцною щелепою біля крихітного фонтанчика з червоного мармуру, з купами бридких голих русалок без статевих органів, з огляду на те, що все це бачитимуть діти.