Увімкнувши телевізор, він крикнув:
– Агов, хто ще спить!
Пережовуючи тости, граючи щелепами і жовнами, пританцьовуючи на блискучій до неймовірного підлозі, він увійшов у залу. Телевізор передавав якісь новини. Небо у стелі було чистим і ясним. Майже тобі весна. Капітан підходив до ліжка і потрушував пігулками у повітрі. Широке ліжко, з білими простирадлами, з купами подушечок, що зображали різних звірів, а найбільше там було панд, як подобалося юнакові. Ковдра не ворушилася, і юнака не було видно, але капітан знав, що він не любив скляної стелі і завжди скаржився зранку на непомірні потоки світла, на біль в очах. А капітан, пестячи його вухо і плече, говорив, що зробить спеціальні жалюзі. Зараз, на фоні ночі, це видавалося неймовірно смішним і далеким, наче після затяжної хвороби, наче відстрочкою боргу чи ще якоїсь житейської капості.
Капітан грайливо смикнув ковдру, зробив губами булькаючий звук, така собі помісь індика і бульдога. Потім ще раз. Але юнак не хотів подавати жодних ознак життя. І тоді, коли капітан нахабно, із завмиранням серця стягнув простирадло, то юнака там дійсно не виявилося. А замість нього на великій подушці лежала рука. Подушка просякла від крові і не встигла просохнути. Капітан виплюнув тости на підлогу із швидкістю пострілу. Чисто з професійної звички він нахилився і визначив, що руку пиляли болгаркою. Швидше, по живому. Рука в знайомих перснях, тут ніякої помилки не могло бути. Трохи далі, на іншій подушці, він надибав записку: «Шукай, може, знайдеш іншу». Великими і чіткими літерами. Роздрук комп’ютерний, а не ідіотські вирізки з газет.
Телевізор працював на всю котушку, і ведуча з новин монотонно, з фальшивою бадьоринкою, повторювала кількість жертв у лондонському метро. Капітан сів на край ліжка і почав перебирати у пам’яті своїх найближчих ворогів, але потім спокійно вирішив, що це пов’язане з його нічними пригодами. В його очах, а може, насправді, потягнулася чорна ніч. Тут він почув голос: жалібний і протяжний, наче той голос прохав чогось, але чути було плач; плач наростав, захлинався в горлянці, скреготав зубами, випускаючи повітря з протяжним свистом, а опавши – тихо по-собачому вив. Капітан побачив себе у дзеркалі. Плакав саме він, і ніхто інший. Мало того, вічно скептичний і невіруючий цинік, він почав витягувати молитви, яких десь давно прихопив шматками. Молитви уривалися, а потім повторювалися знову, і так було до безкінечності, доки його голова не зробилася чавунною, і він ліг на підлозі і задрімав, тримаючи одпиляну болгаркою руку юнака. Так його застав «Беркут» і поволік, разом з рукою, схлипами униз по східцях, а капітан безпомічно теліпався між здорових мужичих тіл, як скелет, обтягнутий одвислою шкірою. Молодий лейтенант садонув його під дих і тихо на вухо прошепотів: «Пєдік гнилий, ти мені за все заплатиш. І за пробиті голови на Софійській площі, і за закопаного під парканом митрополита». Величко тільки очманіло глянув на нього, і в очах його було не більше розуму, ніж у чорної ворони, що сиділа на паркані, виставивши цікаво дзьоба на гурт людей, що викидали, мов дракони, пару та кресали підборами іскри.
4
Власне, Лада ніколи не відрізнялася особливо великим душевним теплом. Він закохано подивився на свою руку, на пальця з товстим платиновим перснем, на сигару «Корона» з цівкою синього диму. Лада, так, вона тикалася життям, як муха серед заварних тістечок. Про душевне тепло мріє кожен, так. Саме так, як полюбляли говорити про подібні речі у товариствах, де вона пролітала над головами, наче палаюча комета. Він лизнув губи від однієї думки про минулий день, навіть не згадуючи похорон: там усе було вишукано, як годиться. Лада лежала в труні, як та шістнадцятка, що зібралася на танці. Він пригадав усіх її собак, зализаних, накручених, з облізлими та поголеними гузнами; різного зросту і масті, вони лазили паркетом скрізь, гидили на підлогу. І це викликало алергічні подразнення. Спочатку у нього, а потім у сина. Вона втішалася цим собачим содомом. Така собі селянська дурка, вирішив він про себе, але схаменувся.