Страх, що все в один день відкриється, помалу, наче гвіздок у сиру деревину, влазив у його голову. З одного боку, він був потішений, що відчував такі емоції, давно пригаслі, запилені. Очі у нього палали, щоки взялися рум’янцем. І слідчий, що сидів зараз проти нього, той самий, що приходив раніше, але у вільній, не напруженій позі, спіймав той разючий спалах і усміхнувся. І йому здалося, що зверхньо. Нехай, він уміє надолужувати образи. Слідчий разом з ним пив дорогий коньяк і курив дорогі сигари. Лейтенант, як і того разу, сидів на краєчку, і його коліна дрібно тремтіли. Але цього разу від збудження і відчуття зверхності, тимчасової, – вирішив він. Те, що він почув від лейтенанта наступної хвилини, не лише насторожило його, а враз обтрусило, і він, наче маленький шкодливий хлопчик, сидів на стільці, тримаючи склянку з коньяком в одній руці, а в другій сигару, і вони видавалися йому пудовими гирями.
– Миколо Павловичу, чому ви називаєте себе генералом? І люди ваші, і ваша прислуга називають вас генералом. Але наскільки мені відомо, то у вас чин майора… і… у відставці, – сказав слідчий, рівно дивлячись йому в очі, і його слова сторонній міг би сприйняти за добродушне буркотіння та кепкування між давніми приятелями. Але це був нонсенс, це виключено між двома чоловіками різних служб.
– Це для таких, як ви, – просичав він, гублячи попіл на коліна.
– Ну, я просто так, до слова, – вирівнявся лейтенант.
– А вам пальця до рота не клади. Далеко підете, – підбадьорив його, але це прозвучало як пук у пусту діжу.
Лейтенант провів уважно поглядом напарника, що стояв біля вішака і нічим від того вішака не відрізнявся.
– Перейдемо до справи, – лейтенант обтрусив попіл зі своєї сигари. – Коли ви востаннє бачили сина?
– За день до похорону. Саме так, за день, – відповів, не вагаючись, він.
– Ага. Ні у друзів, ні у знайомих його не виявилося, – лейтенант скрушно, тихенько захитав головою, ніби це було смішно.
– Я не дуже цікавився, – відповів він.
– Дивно. Ви не цікавитесь життям сина? Пробачте за таке інтимне запитання, – злукавив лейтенант.
Він знову обтрусив попіл на коліна, але цього разу обом, собі й лейтенанту, видалося, що попіл летить повільно, тихо і лагідно. Майже в унісон вони випили коньяк. Глянули один на одного, і кожен подумав про своє, і кожен знав свою правду.
– Ви знаєте такого собі капітана Величка? – запитав зовсім спокійно лейтенант.
– Ні… Але стійте, стійте, – спохопився він. – Здається, це з дочірньої контори. Саме так. Це та, яка працювала і на вас, і на нас, і на державу.
– Ну, не знаю. Але ви точно з ним знайомі? – перепитав лейтенант, усміхнувся і подивився нахабно в очі: ха, не на того напав.
– Якого дідька тобі дався Величко? Бачилися кілька разів. Пив він мало, говорив ще менше. Сидів у кутку під пальмою, – сказав він.
– А ми на «ти»? Давайте повернемося до вашого сина. Ви його востаннє коли бачили? – чітко повторив лейтенант запитання і покрутив склянку, граючи по обижлу пальцем.
– Хм, він досить дорослий, щоб роками не звітуватися. Подзвонили з телебачення і поцікавилися. І звісно, мені це видалося дивним, – сигарний дим гидко і липко забивав рота, бля, ніякої втіхи, цей худосочний лейтенантик уміє попсувати кров. Він провів у повітрі сигарою синю дугу диму, повільно, перед обличчям у лейтенанта. Але той продовжував дивитися, весь у собі, усміхнений.
– Дякую за відвертість, – м’який погляд, приємні рухи, ще більше, чемні; і тут до нього навсправжки почало доходити, що він таки попався, вляпався в якесь гівновидлово, про котре не знає нічого. Головне, що його зачепив за зябра цей шмаркач, дурніший навіть від його запропалого байстрюка.
– Гаразд. Ми перевіримо ще раз кілька адрес, – лейтенант склав перед собою руки, наче у молитві.
Це, невідомо чому, його насторожило, і він очима пошукав чогось у кімнаті з тонованого скла, з каштановими шпалерами і жалюгідними меблями.
– Ми? Хто – ми? – зараз голос його заскрипів, ліг на простір між його ротом і ротом лейтенанта.
– Годі вам, майоре. Зараз не час грати у дитячі війни, – викинув білого прапора лейтенант.
– Хм. Справді. Можна подумати, що у мене з’явилася ще одна плакальниця…
– З вашої розповіді виходить, що Андрій пропав тиждень…
– Саме так, лейтенанте. Мудро помітили. Я не хочу долучатися до гри. У мене скорбота, – він витягнув рурочкою губи і повертів головою. – Зрозуміло? У мене скорбота. Печаль за дорогоцінною жіночкою. – Його сира, як шматок тіста, без жодних ознак сонця голова дивовижним чином застрибала на широких плечах. Руки у нього дужі, великі, непропорційні тілу, як у мавпи, пройшлося у голові лейтенанта.