Сьогодні Магріб був одягнений у якийсь строкатий хітон. На вулиці стояло мінус п’ятнадцять, а тому люди сюди не заходили. У кутку, якраз під кліткою із золотими папужками, сиділо двійко прищуватих підлітків. З усього, вони ніяк не могли визначитися зі своєю орієнтацією, тому, як їм видавалося, поглядали на Магріба і Русланчика зверхньо. В обох були бліді, схудлі неврастенічні обличчя і блискучі очі, як чотири розтоплених ложки смальцю. Вони диміли ментоловими сигаретками, і тому Магрібу з того кінця кав’ярні приходилося раз за разом змінювати попільничку. Він повертався, граючи спиною і стегнами, миршавим своїм задком, граційно і легко.
Спочатку, перших п’ятнадцять хвилин, Руслан і Магріб мовчали. Перламутрові хмари котилися над їхніми головами. У вікні, підвішений у повітрі, кольоровою плямою висів широкий екран телевізора. Показували першу леді. Магріб значуще запищав і зачмокав губами. Дружина пропливала серед моря помаранчевих шаликів, дітей та квітів. Ось вона у кабінеті, з дітьми. Спочатку З чужими, потім ЗІ своїми.
– Поталанило дурці, – Магріб зайорзав задом на стільці.
– Неважливо, як плисти, а важливо, з ким, – глибокодумно, зі скучним виразом на обличчі сказав Русланчик.
– Мерилін Монро. «У джазі тільки дівчата», – сказав Магріб і потягнув свій кольоровий коктейль, до цього незайманий.
– А скажи: ти досі собі нікого не знайшов? – запитав Русланчик.
– Ой, пуся. Ти тільки подумай, – защебетав Магріб. – Тут два араби наладилися. Але ти ж знаєш, я расист… Не можу.
– Ні. Ти не расист. Ти просто київський сноб.
– Хто тобі сказав, пуся? Боронь тебе, Боже. Я нічого не маю проти снобів, але їхнього мені не треба. Надто забагато честі.
– Тоді, значить, я щось сплутав, – Русланчик відкопилив губу. – Мій тато їх не любить. І мент також. Говорять, що сноби всі жиди.
– А ти досі зі своїм ментом? Якийсь він грубий. Боже, з нього прямо-таки пре щось таке…
– Магрібе, не розкатуй губу. Ти скажи, що він тобі подобається. Або тобі обридло дрочити свою задницю на кожного зустрічного красунчика. – Русланчик сьогодні був безкомпромісний. – Або у тебе фантазія зліпилася з телевізійними новинами.
– Ти так думаєш? – кисло сказав Магріб і тричі, швидко, сьорбнув свій коктейль.
– У тебе нездоровий вираз обличчя, пуся, Магрібчику, сексом треба займатися більше, – знову жорстко виставив своє Русланчик.
– Легко сказати.
– Так, легко.
– У тебе такий красень. Я просто мокрію. Ух! – сказав Магріб.
Руслан зважив відстань від столика з прищавими молодиками. Одна серед них, третя, була дівчина – бліда, її точно проти снігу не видно. Вона тримала в руках мундштук і курила, закидаючи голову назад. Закине, затягнеться, потім випустить дим. Він вирішив, що дівчина робить це демонстративно.
– Фі, – сказав на це Магріб.
Монітором розкручувався жирний хвіст чорного вибуху.
Людей витягували і виносили на ношах.
– Що це в біса таке? – запитав Русланчик.
– Черговий теракт, – пискнув роздратовано Магріб.
– У цьому щось є… є… – Руслан ляснув пальцями і зробив так, наче слово висіло у повітрі.
– Смерть збуджує?
– Так. Саме це я хотів сказати, – промовив Русланчик, продовжуючи досліджувати повітря.
– Це так, коли займаєшся коханням і несподівано отримуєш ляпаса, – заквоктав Магріб і заворушив своїми червоними губами, схожими на двох істот. Руслан глянув на ті губи і збудився. Потім подумав про Величка, і перед очима у нього пролягла порожня березнева траса, облизана блідим сонцем.
– Я просто мокрію, коли бачу теракти. Знаю, що це погано, але нічого вдіяти не можу. Це не по-божому. Ну… – Магріб допив коктейль.
– Слухай, ти говориш, як баба, – пробурчав Русланчик.
– Як саме?
– Ти мислиш, як баба. Баба, яка хоче, але не має дітей. Баба, яка, тільки припече, звертається до Бога. Ти розумієш про що я, Магрібчику?
– Ти злий. Нічого погано в тому нема, що я мокрію. І нічого поганого нема в тому, що я говорю про Бога. Що в тому поганого? Що я такий, як не всі, Русланчику? В цьому я вбачаю теж Божий промисел.
– Я не вірю. Розумієш, усе це байки. Міфи. Красиві, але міфи. Але якщо це заборонене Богом, то не варто кричати до Нього з того боку вулиці.
– Невже ти думаєш, що я таким чином посягнув на божественне? Я скуштував забороненого плоду? О, не будь таким жорстоким. – Магріб уже ледь не плакав.
– Слушна думка. Треба записати це. Ти розумний, Магрібчику. Тобі дійсно треба дитину, і хлопчика, щоб взував тебе зранку. – Руслан покликав офіціантку. – Ще чаю.